Гюстав Флобер - Саламбо

Другого дня вони вирізали всіх мулів, десь близько сорока, очистили від шерсті їхні шкури, зварили тельбухи, розтовкли кістки і вже не впадали в розпуку; туніські загони, напевно, вже повідомлені, ось-ось підійдуть на підмогу.

Та на п’ятий день увечері відчули ще більші муки голоду; вони стали гризти ремінці на мечах, вузенькі губкові смужки, що облямовували зсередини шоломи.

Ці сорок тисяч чоловік збилися на схожій на іподром площині, оточеній з усіх боків урвистими скелями. Дехто залишався перед ґратами або коло підніжжя гори, решта розбрелися по долині. Дужчі трималися окремо, уникаючи зустрічі один з одним, слабодухі тяглися до хоробрих, що не могли, проте, їх порятувати.

Щоб запобігти пошесті, відразу поховали трупи велітів; від могилок не лишилося й сліду.

Охлялі варвари попростягалися на землі. Подекуди між ними походжали ветерани; вони на всі заставки гучно кляли карфагенців, Гамількара і Мато, хоч він і не був винен, що з ними сталося таке лихо; та їм здавалося, що й страждання було б легше, якби його хтось поділив із ними. Згодом вони почали стогнати; дехто нишком плакав, як маленькі діти.

Вони ходили до начальників, благали полегшити їхні муки. Ті нічого не відповідали або з люті, вхопивши каменя, шпурляли їм в обличчя.

Декотрі, виривши в землі яму, ретельно ховали свої вбогі запаси харчів — якусь жменю фініків, трохи борошна — і вночі їли крадькома, сховавши під плащем голову. Хто мав меча, тримав його напоготові, витягши з піхов. Найнедовірливіші стояли, зіпершись спиною об гору.

Вояки звинувачували начальників і погрожували їм. Проте Автаріт не боявся виходити між них. З непохитною впертістю варвара він двадцять разів на день підходив до нагромаджених у проході скель, щоразу сподіваючись, що, може, вони зрушилися; похитуючи своїми вкритими шкурою широкими плечиськами, він нагадував товаришам отого ведмедя, що виліз навесні з лігва подивитися, чи розтанув сніг.

Спендій, оточений греками, ховався в розколині скелі; він так боявся вояків, що сам пустив чутку про свою смерть.

Всі страшенно схудли, шкіра на них узялася синюватими плямами. Увечері дев’ятого дня померло три іберійці.

їхні налякані товариші покинули те місце. З мертвих постягали одежу; їхні голі білі тіла так і лежали на піску проти сонця.

Тоді біля них почали стиха шастати гараманти. Були то люди, звиклі до життя в пустелі, і вони не шанували ніякого бога. Нарешті старший із їхньої ватаги подав знак, і, посхилявшись над трупами, вони ножами повирізували з них смуги м’яса, а тоді поприсідали навпочіпки й узялися їсти. Інші дивилися на них віддалік і кричали з жаху; проте в глибині душі багато хто заздрив їхній сміливості.

Серед ночі декотрі з них підійшли до гарамантів і, приховуючи своє бажання, попросили маленького кусника, тільки так, аби, мовляв, покуштувати. Сміливіші пішли й собі за ними; їх дедалі більшало; а незабаром там уже збилася ціла юрба. Та майже всі, ледве торкнувшись губами до цього холодного м’яса, опускали руки; а дехто навпаки їв ласуючи.

Вони один одному піддавали охоти. Хто спочатку втримувався, тепер ішов поглянути на гарамантів і вже не вертався. М’ясо смажили на жарі, настромлюючи його на вістря мечів; замість солі присипали пилом і сперечалися за смачніший шматок. Коли ж нічого не залишилося від трьох трупів, нишпорили очима по всій рівнині, шукаючи, ким би його ще поживитися.

Та хіба ж не було в них карфагенців, отих двадцяти захоплених в останній сутичці бранців, що на них досі ніхто не звертав уваги? Вони миттю зникли; до того ж це була помста. І тоді,— треба ж було якось жити, та вони вже й смаку добрали в тій їжі, а то б із голоду померли, — порізали вони водоносів, конюхів, усіх найманських служників. Щодня їх убивали. Декотрі, добре поївши, набралися сили і вже не журилися.

Та незабаром це джерело вичерпалось. Тоді стали поглядати на поранених та хворих. Якщо вони не можуть уже одужати, то краще визволити їх від страждання; і тільки-но почне хтось заточуватись, як відразу всі кричали, що він уже пропащий і повинен піти на порятунок іншим. Щоб наблизити когось до смерті, вдавалися до всяких хитрощів: викрадали в нього останній кусник жахливої пайки, ніби ненароком спіткнувшись, топталися по ньому; вмирущі, вдаючи з себе дужих, силкувалися простягати руки, підводитися, сміятись. Зомлілі приходили до тями, почувши дотик пощербленого леза, що ним ладнались відтяти їм якусь частину тіла; вбивали ще з жорстокості, без потреби, аби вгамувати лють.