Генрик Сенкевич - Хрестоносці

—Татусь! Любий татусь!

І вмить зсунулася з коня, а коли Зих також зіскочив, щоб привітатися з нею, кинулась йому на шию. Збишко довгий час чув тільки звуки поцілунків та два слова: «Татусь! Ягуля! Татусь! Ягуля!», що повторювались у радісному захваті.

Під'їхали обидва загони, під'їхав на возі Мацько, а вони все повторювали: «Татусь! Ягуля!» та обіймалися. І коли, нарешті, наобіймались, Ягенка почала розпитувати:

—Значить, з війни повертаєтесь? Здорові?

—З війни. А чого б мені не бути здоровим? А ти? А менші хлопчаки? Сподіваюсь, що й вони здорові? Еге-ж? Бо інакше ти не гасала б по лісі. Але що ж ти тут робиш, дочко?

Полюю, як бачите,— відповіла, сміючись, Ягенка.

В чужих лісах?

—Абат мені дозволив. Ще й прислав навчених мисливства слуг та собак.

Тут вона звернулась до своєї челяді:

—Відженіть собак, бо шкуру порвуть. Потім знов заговорила до Зиха:

Ой, рада ж я, рада, що вас бачу!.. У нас все гаразд.

А я хіба не радий? — відповів Зих. — Дай же, дочко, я тебе ще поцілую.

І вони знов почали цілуватись, а як перестали, Ягна сказала:

—Додому звідси далеко... Аж ось куди ми за тією бестією загнались. Мабуть, миль зо дві гнались, аж

коні вже почали приставати. Але зубр здоровенний— бачили?.. В ньому, мабуть, зо три стріли моїх, а упав він від останньої.

— Упав він від останньої, та не від твоєї: його застрелив оцей рицарик.

Ягенка відгорнула рукою волосся, що спадало їй на очі, і швидко й не дуже зичливо глянула на Збишка. Знаєш, хто це? — спитав Зих.

— Не знаю.

— Не дивно, що ти його не впізнала, бо він виріс. Але, може, старого Мацька з Богданця впізнаєш?

Боже мій! То це —Мацько з Богданця! — вигукнула Ягенка і, підійшовши до воза, поцілувала Мацька

в руку.

—То це ви?

— А я. Тільки от на возі, бо мене німці підстрелили.

Які німці? Адже війна була з татарами? Я це знаю, бо немало попросила, татуся, щоб мене з собою взяв.

Війна була з татарами, та ми на ній не були, бо

воювали перед тим із Збишком у Литві.

А де ж Збишко?

То ти не впізнала Збишка? — сказав, сміючись

Мацько.

— Оце Збишко? вигукнули дівчина, знов глянувши на молодого рицаря. — Атож!

— Поцілуйтеся ж як знайомі,— весело сказав Зих. Ягенка швидко обернулася до Збишка, але раптом відступила назад і, затуливши рукою очі, сказала: — Як мені соромно...

— Та ми ж знаємо одне одного ще змалку! — озвався Збишко.

—Ага! Добре мені знаємо! Пам'ятаю я, пам'ятаю. Років з вісім тому приїхали ви до нас із Мацьком, і покійна мати принесли нам горіхів з медом. А коли старші вийшли з кімнати, ви мене зараз кулаком у ніс, а горіхи самі поїли.

—Тепер би він цього не зробив! — сказав Мацько.— Він бував у князя Вітольда і в Кракові в замку, так що знає придворні звичаї.

Але Ягенка вже думала про інше, вона спитала Збишка:

То це ви вбили зубра?

Я.

Побачимо, де стримить стріла.

— Не побачите, бо вона вся увігналась під лопатку.

—Перестань, не сперечайся,—сказав Зих. — Всі ми бачили, як він його застрелив, і бачили дещо краще — як він вмить натягнув самостріла без корби.

Ягенка втретє глянула на Збишка, тепер уже здивовано:

— Натягнули самостріла без корби? — спитала вона. Відчувши в її голосі ніби недовіру, Збишко обпер об землю самостріла, що був, спустив раніш на зубра, вмить натягнув його, аж заскрипіла залізна дуга, потім, щоб показати, що знає двірський звичай, став на одне коліно й подав Ягенці.

Замість того, щоб його взяти, дівчина раптом почервоніла, сама не знаючи чого, й почала застібати під шиєю сорочку з грубого полотна, що розстебнулась від швидкої їзди по лісі.

На другий день по приїзді в Богданець Мацько і Збишко почали оглядати своє старе сельбище й незабаром зрозуміли, що Зих із Згожелиць мав рацію, коли казав, що на початку тут їм буде трудно.

З господарством діло було ще сяк-так. Деякі лани були оброблені колишніми хлопами, а деякі новими, яких оселив абат. Колись у Богданці орної землі було набагато більше, але з того часу, коли в битві під Пловцями рід Градів загинув майже дощенту, тут забракло робочих рук, а після нападу шльонських німців та після війни Гжималітів з Наленчами більша частина колись родючих богданецьких нив позаростала лісом. Мацько сам не міг дати ради. Даремно він кілька років намагався залучити вільних кметів з Кшесні й віддати їм землю споловини,— вони вважали за краще сидіти в своїх лісах, ніж обробляти чужі ниви. Проте Мацькові пощастило залучити трохи бездомних людей; в різних війнах він узяв кільканадцять бранців, яких поженив, оселив по хатах, і, таким чином, село стало відроджуватись. Але діло йшло трудно, отож коли з'явилася можливість, Мацько поспішив заставити Богданець, вважаючи, що багатому абатові легше буде обробляти землю, а по-друге, що він із Збишком розживеться на війні на гроші й на людей. Абат справді господарював добре. Він збільшив робочу силу Богданця на п'ять хлопських родин, примножив череду худоби й табуни коней, збудував з хворосту обору і стайню. Але він не жив постійно в Богданці й не дбав про дім, так що Мацько, який іноді мріяв застати своє сельбище обкопаним ровом та обгородженим частоколом, насправді застав його таким, як і залишив, навіть більше — вугли в домі покривились, а стіни здавалися ще нижчими, бо осіли і вгрузли в землю.