Генрик Сенкевич - Хрестоносці

А в сусідній великій кімнаті чекали, щоб завжди бути під рукою і в разі потреби допомогти порадою, найвидатніші рицарі, слава яких широко гриміла як у Польщі, так і за границею. Мацько і Збишко побачили там сулимівця Завішу Чорного і його брата Фарурея, і Скарбка Абданка з Гур, і Добка з Олесниці, який свого часу на турнірі в Торуні вибив з сідла дванадцять німецьких рицарів, і велетня Паніка Злодія з Біскупиць, і Повалу з Тачева, свого доброзичливого друга, і Кшона з Козіхглув, і Мартина з Вроцімовиць, який носив велике знамено всього королівства, і Флоріана Єлітівця з Коритниці, і страшного в рукопашній сутичці Лиса з

Торговиська, і Сташка з Харбимовиць, який прн повній зброї міг перескочити через двоє рослих коней.

Було багато й інших славетних рицарів з різних земель і з Мазовії, яких називали передкороговними тому, що вони йшли в бій у перших лавах. Знайомі рицарі, а особливо Повала, радісно вітали Мацька і Збишка і зараз же заговорили з ними про минулі часи та .пригоди.

Ну, — сказав Збишкові пан з Тачева, — у тебе великі рахунки з хрестоносцями, але я сподіваюсь, що тепер ти поквитаєшся з ними за все.

Поквитаюсь хоч би і кров'ю, як і всі ми поквитаємось! — відповів Збишко.

А ти знаєш, що твій Куно Ліхтенштейн тепер великий комтур? — озвався Пашко Злодій з Біскупиць.

—Знаю, і дядько також знає.

Дай'мені, боже, його спіткати, — перебив Мацько,— бо у мене з ним' окрема справа.

Та й ми ж його викликали,— сказав Повала, — та він відмовився тим, що йому не дозволяє битися його урядове становище. Ну, тепер уже напевне дозволить.

Завіша, як завжди поважно, сказав:

—Він дістанеться тому, кому бог призначить.

Збишко лише з цікавості спитав знавця справ рицарської честі Завішу, чи виконав дядько обітницю, коли бився і вбив родича Ліхтенштейна, який виступав замість нього. Всі закричали, що виконав. Тільки запеклий Мацько, хоч і радий був з такого присуду, сказав:

—Воно так, проте я був би певніший, що заслужив спасіння, якби зустрівся з самим Куно!

Далі вони стали говорити про здобуття Гільгенбурга та про майбутню велику битву, якої незабаром сподівалися, бо магістрові не залишалось робити нічого іншого, як заступити королю дорогу.

І Ноки вони вираховували, за скільки днів може трапитись ця зустріч, до них підійшов худий і. високий рицар, вбраний в одежу з червоного сукна, з такою ж мисюркою на голові і, розкривши руки для обіймів, промовив м'яким, майже жіночим голосом:

Вітаю тебе, рицарю Збишку з Богданця!

Де Лорш!—вигукнув Збишко.—Ти тут?

У Збишка про нього залишилися найкращі спогади, і він схопив його в обійми. Вони поцілувалися, і Збишко з радістю почав розпитувати:

—Ти тут? На нашій стороні?

— Можливо, що багато гельдернських рицарів перебувають на тій стороні,— відповів де Лорш,— але я як власник Длуголясу повинен служити моєму панові князю Янушеві.

— Отже, ти дідичем у Длуголясі після старого Миколая?

— Так. Після смерті Миколая і його сина, що вбитий під Бобровниками, Длуголяс залишився прекрасній Агнешці, яка вже п'ять років є моєю дружиною і панією.

— Боже ти мій!—вигукнув Збишко.— Розкажи ж, як це сталося?

Але де Лорш, привітавшись із Мацьком, сказав:

— Колишній ваш зброєносець Гловач сказав, мені, де вас шукати, а тепер чекає нас у мене в наметі й готує вечерю. Правда, це далеко, аж на другому кінці табору, але верхи ми доїдемо швидко, отже, їдьмо зі мною.

Потім звернувся до Повали, з яким він познайомився давніше в Плоцьку, і додав:

І вас прошу, шляхетний пане. Це для мене буде честь і щастя.

Добре,— відповів Повала. — Приємно поговорити із знайомими, а по дорозі ще побачимо й табір.

І вони вийшли, щоб сісти на коней і їхати. Але перед цим слуга де Лорша накинув їм на плечі плащі, які, видно, навмисне для цього привіз. Підійшовши до Збишка, слуга поцілував його в руку і сказав:

—Поклін і честь вам, пане. Я колишній ваш слуга, але ви в темряві не впізнаєте мене. Чи пам'ятаєте Сандеруса?

— Боже мій!—вигукнув Збишко.

І на хвилину в його пам'яті ожили спогади про пережиту журбу, біль та давні нещастя так само, як і тоді, коли він після з'єднання королівського війська з корогвами мазовецьких князів зустрівся по довгій розлуці з колишнім своїм зброєносцем Главою.

І він сказав:

— Сандерус! Аякже! Пам'ятаю і ті колишні часи, і тебе! Що ж ти з того часу поробляв та де блукав? Хіба ти вже не носиш реліквій?

— Ні, пане. Аж до цієї весни я був служкою при костьолі в Длуголясі, але тому що мій покійний батько займався воєнним ремеством, то як тільки спалахнула війна, мені одразу спротивилась мідь костельних дзвонів і потягло до заліза і сталі.