Генрик Сенкевич - Хрестоносці

І Орден пошкодував про свій вибір. Орденські сановники, яким здавалося, що вони знають великого князя, знали його ще недостатньо; Вітольд не тільки присудив Дрезденко полякам, але, знаючи справу і передбачаючи, чим вона може скінчитися, знову підняв Жмудь і, дедалі більше виявляючи перед Орденом своє грізне обличчя, став допомагати їй людьми, зброєю та хлібом, надісланим з родючих польських земель.

Коли це сталося, всі люди всіх країв величезної держави зрозуміли, що настає вирішальний час. І він справді настав.

Одного разу в Богданці, коли старий Мацько, Збишко і Ягенка сиділи коло брами замка і грілись на сонечку, перед ними раптом з'явився незнайомий вершник на змиленому коні, круто спинив його перед брамою; кинув рицарям під ноги щось сплетене на кшталт вінка з верболозу, крикнув: «Віці! Віці!» — і помчав далі.

А вони з великим хвилюванням посхоплювались на ноги. Обличчя Мацька стало грізним і урочистим. Збишко схопився, щоб послати зброєносця з віцею далі, потім повернувся з блискучими очима й вигукнув:

— Війна! Нарешті бог дав! Війна!

—І така, якої ми ще досі не бачили,— серйозно додав Мацько

Далі він гукнув до челяді, яка вмить зібралася коло панів:

— Трубити в ріжки з сторожової вежі на всі чотири сторони! Викликати з сіл старост! Вивести з стайні коней і запрягати вози! Живо!

І не встиг він докінчити, як челядь розсипалась на всі боки виконувати накази. Виконати їх було не важко, бо все вже давно було напоготові: люди, вози, коні, зброя, необхідні запаси — тільки сідати й їхати!

Але Збишко ще запитав Мацька:

—А ви не залишитесь удома?

— Я? Ти думаєш, що говориш?

Бо за законом, як людина літня, ви могли б залишитись, та й для Ягенки і дітей була б якась опіка.

Ну, то слухай: я до сивого волосу, чекав на цю годину.

І досить було подивитись на його холодне, жорстоке обличчя, щоб зрозуміти, що ніякі умовляння не поможуть. Незважаючи на сьомий десяток, він був ще міцний, як дуб, руки його легко ходили в суглобах, а сокира в них аж хурчала. Правда, він уже не міг при повній зброї вискочити на коня без стремен, але й багато молодих, особливо з-поміж західних рицарів, не могли цього зробити. Натомість у нього була величезна рицарська вправність, і досвідченішого за нього воїна не було на всю околицю.

Ягенка, очевидно, не боялась залишатися сама. Почувши слова чоловіка, вона встала, поцілувала його в руку і сказала:

—Не турбуйся за мене, любий Збишку,— замок у нас хороший, а ти ж знаєш, що я не з полохливих і що ні самостріл, ні спис мені не новина. Не час тепер про нас думати, коли треба рятувати королівство, а опікуватися нами тут буде бог.

І раптом на очі їй набігли сльози й покотились, як горох, по її прекрасному лілейному обличчю. Показавши на купку своїх дітей, вона говорила далі схвильованим, тремтячим голосом:

—Ех! Якби мені не оця малеча, я б не встала з землі, доки не впросила б тебе взяти мене з собою на війну.

— Ягусю! — вигукнув Збишко, схопивши її в обійми. А вона обняла його за шию і все повторювала, міцно пригортаючись до цього:

—Тільки ж повертайся, моє золотко, мій єдиний, мій найдорожчий!

— А ти щоденно молись богу, що дав тобі таку жінку! — низьким голосом додав Мацько.

Через годину з сторожової вежі був спущений стяг,— знак, що пани відсутні. Збишко. й Мацько дозволили, щоб Ягенка з дітьми випровадила їх до Серадзя, і після доброго обіду вони вирушили разом з людьми, й цілою валкою возів.

День був ясний, безвітряний. Нерухомо стояли в тиші бори На полях і толоках лежала напасена худоба й повільно та ніби задумливо жувала жуйку. Тільки в сухому повітрі то тут, то там виникали клуби золотої куряви, а над ними в сліпучому сонячному промінні наче світилися яскраві вогники. Збишко показував на них жінці та дітям і говорив:

—Знаєте, що то виблискує над курявою? То вістря пік і списів. Віці, видно, вже дійшли всюди, і народ звідусіль рушив на німця.

Так воно й було. Недалеко за межами Богданця вони зустріли Ягенчиного брата, Яська із Згожелиць; він як заможний шляхтич ішов з двома зброєносцями й вів за собою двадцять чоловік воїнів.

Незабаром на роздоріжжі виринуло з куряви заросле обличчя Чтана з Рогова, який хоч і не приятелював з богданецькими рицарями, але тепер ще здалека крикнув: «Йдемо на псявір!» і, дружньо вклонившись, поскакав далі в сивій хмарі куряви. Зустріли вони і старого Вілька з Бжозової. У нього вже трохи тряслася від старості голова, але їхав і він, щоб помститись за смерть сина, якого німці вбили в Шльонську.