Ольга Кобилянська - В недiлю рано зiлля копала

— Се пусте, — відказує Тетяна нетерпляче. — Краще ви скажіть, що вам від Туркині треба, що, як вже кажуть, відбирає розум.

Дід зітхає, випростовуючись, та, ніби побачивши щось незвичайне над головою молодої дівчини, починає:

— Тяжко, синку, серце другому ранити, та вже як просили, коли вже так треба, коли захотіли, то й перекажу.

— Хто просив? — питає Тетяна, а сама аж тремтить від чогось незнаного.

— Синьоока Настка.

— Не знаю її, — каже Тетяна і підсуває брови.

— Настка з Третівки, що має віддаватися, — відказує старий.

— За кого? — питає Тетяна, і її очі мов розширяються в хвилі ожидання його відповіді.

— Зараз, донько, не перебивай.

— І що ж синьоокій Настці від Туркині треба?

— Вона, — починає знов дід, — так просила. Стань — казала — перед Туркинею і таке скажи:

«Я зачув, Туркине, що ти любиш Гриця, найкращого хлопця з угорської границі. Що ти починяєш цвітом і словами, що ти твориш лиха, відбираєш щастя.

І чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже віддавна голубить другу. Синьооку Настку за свою він вибрав і вже незабавом з нею звінчається.

Що тобі до нього, прекрасна Дубівно? Щоб молоду покинув, з тобою одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але і всі люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе піде сміх і глум селом, і останеш зі смутком, як те марево.

І чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопців найдеш і без того Гриця. Молода Грицева — знай — на тебе плаче, жаль до тебе має, гірко проклинає. Гриць тебе не бачив, як її вже любив; тебе голубив, а її вже сватав. Тому її він візьме — доки доведеться старостів післати тебе посватати.

І чув я, Туркине, все оце, що кажу, від тої білої Настки, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.

Чорними бровами ніби ти строїлася, а з другої сторінки душу в нім двоїла. Лісами блукала, відгомоном гралася, а з другої сторінки блудом обдавала...

Тепер спам'ятався, тебе він цурається, чорних брів боїться, з ясними кохається. Не вийде вже до тебе більше і не жди, хіба що побачиш на чорнім де коні. Тоді відвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другій відбивала.

А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди не будуть мовчати. Розійдеться неслава про ту чорнобриву, що Гриця з Настунею на все порізнила. Серце відібрала, душу роздвоїла — нечистою силою в горі утопила...»

— Так.

— Я, дід, всьому свідок. Перекажи, донько, оце тій Туркині, як її добре знаєш, що Гриць іншу має. На весілля просить, і я там іду. — І з тими словами дід скінчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги.

— Я, діду... Туркиня, — зойкнула і, обнявши його коліна, вмовкла, мов умліла.

Дід стрепенувся.

— Справді-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти сама Дубівна, то, може, не був би тобі все переказував. І мав тебе за Дубівну, і не вірив. Але добре розповіли про тебе тії, що тебе знають. Подибав навіть тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, — жодне не збрехало. А за твою милостиню, що подала ти перед хвилиною, дід тобі зле віддячився. Але я не винен. Я нічого не знав. Настка розповіла, а їй він сказав. Двох він вас любить, а одну бере. Що я тут пораджу? Ти сама тут винна. Було не починяти Грицеві. Ні чорними бровами, ні червоним цвітом, ні солодким словом... ні... сам не знаю чим. Що я тут вам винен? Сама одна ти знаєш, лиха накоїла. Тому і просили переказати оце тобі. Раз най має Гриць спокій!

— Ні, татку, — обізвалася врешті Тетяна, звертаючи до старого своє побіліле, мов замертвіле, лице, стискаючи з невимовним жалем його коліна. — Ні, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила... О, о, о! Ні, татку, ні, — майже стогне, молить, — се не може бути, що другу він бере, не може бути! — майже скричала і знов голову до ніг його схиляє, розпучливо їх стискає. Дід здвигнув плечима.

— Не знаю, донько, — відповів сухо. — Так мені казали. Не тутейший я. Я що знав, сказав. Мусив так.

— О, о, о! — простогнала Тетяна, мов підстрелена, все ще клячачи, і притиснула лице до дідових колін. — О, о, о!..

— Так, донько, — потвердив дід. — Се все правда, що переказує синьоока Настка, а мене самого Гриць на весілля просив, і я до них іду.

— Ні, татку! — кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом, і знов обнімає з невимовним жалем-покорою дідові коліна, мовби іншого руху не знала, мала перед собою святого і молилася до нього. — Ні, татку, не кажіть сього. Се не може бути... Ми ще ось... недавно тут у лісі, — захлипала, — стрічались, — і при тих словах вона мов гине, гасне. — І він... ще цілував. Се не може бути, неправда; він другу не бере... він мене любить. Я не починила!.. — крикнула з розпукою. — Я лише любила, любила, татку! Ми собі по слові, і заки сніг упаде, буду в його хаті. Татку!! він мене любить. О... тут... в лісі... стільки разів, — хлипала, — в лісі... — І знов мов умліває.