Ольга Кобилянська - В недiлю рано зiлля копала

Іваниха Дубиха перешукала з людьми чи не весь ліс і сховки, куди заходила Тетяна, і не найшли її. Вона без сліду пропала. Настала вже чи не сама північ, а Іваниха Дубиха лежить обезсилена на своїй постелі — заєдно надслухує. Її серце каже, що Тетяна верне; от-от уже північ. От-от чує вона шелест. Тетяна верне сама, як не раз вже. От-от зазоріє. І — коби вже й зазоріло... А як вона верне, тоді забере її з собою в монастир і віддасть її господу богу. Господь один її зцілить — скріпить. Господь один — а відтак нехай діється далі його божа воля...

В хаті тихо, мов у святині, лиш дрібне світло блимає і часом прискає перед іконою пречистої діви, — Іваниха Дубиха жде, надслухуючи, і її стулені очі заливаються безустанно слізьми.

От-от — знов якийсь шелест. Ні. То ріка. Вона не вмовкає. Кілька разів і збудиться вона з півсну, ріка все її дразнить, мов чогось домагається.

Нараз... і тепер вона не помиляється. Вона чує. Чує виразно, лиш не знає розрізнити — що се. Чи се бренькіт бджіл причувається їй, чи се ніжні струни, чи се ангельські голоси? Не знає. Але вона чує і не помиляється.

Попри її слух пересовується легко, мов сонна мрія, мов бренькіт бджіл, мов шовк, що волічеться по струнах — предивно ніжний, співучий голос, що всю її душу мов у облаки небесні здіймає:

Іваниха Дубиха прокинулась, зірвалася. Господи боже, се Тетяна! Так. Се був голос Тетяни. Вона чула виразно, що се був її любий голос. Вона шукає під вікном дверей і співає...

Іваниха Дубиха встає як змога скоро, спішить, хитаючись, до дверей, розриває їх і бачить.

Вона, мабуть, спала. Надворі ясний день, усміхається сонце і вказує все ясно — лиш Тетяни нема. Іваниху Дубиху обняло зимним потом. Чи їй спів Тетянин лиш приснився? Чи чула вона його справді? Та тут заблисла їй страшна думка до голови, і вона спішить до челяді...

Ідуть всі над ріку, шукають ще й там. Може, знайдуть хоч там сліди.

Пішли...

Не довго ішли.

Там, де глибина царювала, де камінь-велет спокійно означав неповорушну глибину ріки, де на дно її утонув колись Тетянин вінок, стояв на поверхні блискучої води, притулившись до каменя, один великий цвіт червоного маку. Другий, припершись аж до берега ріки, ждав — і як той, і собі не рухався...

Стоїть Іваниха Дубиха і дивиться без слова на ті два цвіти, а з нею і вся челядь.

Довго, довго дивиться вона на них — далі відвертається...

Відвели Іваниху Дубиху.

Чернівці, в квітні 1908.

Пристроєний — одягнений.

Фортуна — щастя. (Прим. О. Кобилянської)

Рай — отаман, циган-проводир. (Прим. О. Кобилянської)

Спенцер — одяг на зразок жилетки

Пуста (пушта) — степ в Угорщині.

Полум'я змагайте — роздмухуйте полум'я

Пугарик — чарочка.

Хижун — беркут.

Вивірка — білка.

Противно — навпаки.

Підхлібство — облесливість.

Бесаги — сакви, торба.

Рабівники — грабіжники.

Туск — біль, журба.

Оногди — недавно.

Найборше — найшвидше.

Починщина — примана.

Опустити — залишити.

Розпачати — впадати в розпач, виявляти розпач.

Господарка — господарство

Розказувати — наказувати.

Петльованець — годованець.

Удовіднити — довести.

Синку — так на Буковині кличуть ніжно і хлопців, і дівчат.

Ноша — одяг.

Розстрілювати — розкидати.

Надвечеріє — ніч перед якимсь святом.

Зрадити — тут: розкрити, показати.

Збиточне — жартівливо.

Давно по слові — давно дали одне одному слово, домовилися про одруження.

Наборзі — нашвидку.

Любко — коханець.

Розказ — наказ.