Ольга Кобилянська - В недiлю рано зiлля копала

Приходи, синку! не забувай бідну. Мій син був би вже також такий, як ти — був... також білий, — і нараз урвала.

А він дивився на неї, забувшись цілком, мов не своїми очима і неначе побачив щось з тамтого світу, та не розуміє, що з ним діється. Чому йому тепло від тих слів бідної циганки, від голосу, що її змінив, як почала говорити. Від її щирого погляду, в якім крився сам смуток, а однак ще щось інше, тепле...

І був би він так довго тут сидів та все наново глядів на неї, що гріла несвідомо його душу, прислухувався її словам, повним щирості і любові, коли б вона сама не дала всьому інший оборот і наколи б його кінь не заржав надворі.

— Хочеш, синоньку ти мій красний, голубчику мій синьоокий, щоб я тобі поворожила, доки підеш від мене? — спитала благаючим-таки голосом і, не вижидаючи його відповіді, витягла з скринчини брудні, витерті карти, заокруглені вже з уживання.

— Нехай! — каже він неохоче. — Ворожи, але кажи правду, хоч лихе, хоч добре, бо мені ще ніколи ніхто в житті не ворожив. А вгадаєш долю по правді, тоді покличу на весілля, як вже запросив такого, як ти — і дістанеш гарний бакшиш, тож кидай карти... і вгадай!

Мавра послухала.

Багатьом розкривала Мавра свої карти, багатьом вгадувала, проповідала долю, але от такої запутаної та позв'язуваної, як у сього хлопця, вона вже давно не бачила.

Ось що кажуть карти.

— Синоньку, — каже Мавра майже побожно і дивиться на нього поважно. — В тобі дві душиці. А он, одна біла, як пані, пишна та горда, що не кождого хоче знати, а друга — вітрова, синку, землі не держиться, нічого, не держиться. Блукає, хитається. Що ти за один, синку? В кого вдався? Хто білий, тато чи мама? — питає і, питаючись, впивається чимраз довше в нього своїми великими чорними та смутними очима.

— Хто ти, синоньку? Царевич? — І сама не зважає, як сльози затемнюють їй вид. — Скажи, голубе! І мій син був би такий... — майже зойкнула і урвала.

Гриць задрижав на її слова, пригадавши, що він підкинена дитина, що не знає нічого про своїх справедливих родичів — і замкнувся. Нехай каже далі, — думав, — може, з карт дізнається, хто його родичі, бо господарі лиш «пройдисвітом» докоряли, а більше не знає він нічого.

І він ні словом не обзивається.

— Байка! — сказав лише сухо, махнувши зневажливо рукою.

— І не звідси ти родом по родичах, — говорить стара далі, — а здалека... зда-лека, сину, де ти не ступав своєю ногою. Що се таке? І два рази в тебе тато є, і два рази мама є, а проте коло тебе сирітство. Хто ти, синоньку? Хто тебе так подвоїв? — питає знов, а очима впивається в його гарне молоде лице, в його голубі очі, в його чорний гарний вус. — Хто ти?

Він мовчить. А вона і собі умовкла, їй збиралось чомусь на плач, сльози тиснулися в очі...

І не бачила вона його ніде і не подибувала, а проте ніби його знає, ніби відчуває в нім щось своє, близьке... О! ті очі... ті очі, що вона вже десь бачила!

Де? Не знає.

А бачила їх в житті, бачила. Тепер відчула всею змарнованою душею своєю, що бачила. Дивилась навіть в них. Чула їх на собі. Колись-то. О! давно, давно, давно колись в нього! Так, в нього! — скричала майже її душа, але вона умовчала. Гриць заховувався спокійно, неначе відпорно, і вона мовчала.

— Не люби, синоньку, чорні очі, — обзивається врешті придавленим голосом і підносить, остерігаючи, палець, хмарить строго чоло. — Бо тут чорні з синіми не укладаються в пару, віщують смуток. Душу колибають. Люби такі, як твої, буде доля ясна. Або пожди, — додала нараз і задумалась. — Що то за одна, що тебе любить? Коло неї смуток і дорога. Далека, широка дорога. А ти з весіллям у думці — і також вже мов у дорогу лагодишся. В далеку, широку дорогу. Чи не двох ти любиш? — спитала нараз зимно і дивиться проникливе на нього. — Не люби двох, сину, — знов остерігає, — розколеш долю свою, — і тут урвала. — Так, стережись дівчат і білявих, і чорнявих... А твоїй мамі, сину, паде сирітство. Смутне, важке сирітство, якого ніхто не зазнав світом. Смуток все закриває, хоча ти стоїш коло неї близько. Та смуток тут все закриває. Щастя в тебе, але... — і не доказала. — Так, доста на перший раз. Іди, — докінчила якось сумно. І сказавши се, зложила карти та встала.

Гриць встав і ніби повернув з другого світу. Відтак вийняв гроші і кинув ними гордо старій жінці під ноги.

Вона не дивиться на гроші, а схиляється перед ним покірно, складаючи знов руки навхрест.

— Не хочу я твоїх грошей, синоньку, — каже, — а позволь що інше. Ось позволь, сину мій, бідній циганці, щоб вона тебе поблагословила. Ти вдруге до мене, певне, не прийдеш, а ти мені милий. Такий був би мій син, як ти, якби був жив. Білий був. Я благословлю тебе, синоньку, голубчику, нехай щастя не опускає тебе ніколи, як те сонце землицю. — І сказавши се та не дожидаючи його дозволу, зіп'ялася нараз на пальці, вхопила його за голову, притиснула до грудей — і пустила. — Іди, синку, може, не побачимось більше...