Ольга Кобилянська - В недiлю рано зiлля копала

«Грицю! — кличе її щире, тепле серце і рветься чистою неподіленою любов'ю. — Грицю, чи не так? Ти любиш?»

«Га-й, га-й! — прочувається їй в душі остерігаючий голос старої циганки, мов відганяв би якогось хижака... прошибає її душу гострим жалем. — Га-й, га-й!»

Тетяна розплакалася...

Вернувши додому, кидається мовчки в тихій світлиці перед ікону пресв. богородиці, як одного разу, рік тому назад, ломить судорожно руки, притискаючи їх розпучливо до грудей і чола, повторює заєдно:

— Господи, чому мені смутно? Чому мені смутно? Смутно мені, о боже!..

Кілька років тому назад розказував одного разу старий білоголовий мандрівник, перепочиваючи кілька день у богомільної і милосердної Іванихи Дубихи, молодим ровесницям Тетяни, які зібралися в неї, що був або, може, й єсть ще між українським дівоцтвом звичай в надвечір'я Івана Купала ворожити та про свою будучність у русалок довідуватися.

— Як? Чим? — допитувалися молоді дівчата цікаво в старого мандрівника.

Докладно він сього не знає, не з тої він околиці, але дещо осталося ще йому в пам’яті, і він переповість. Пізнім вечором перед Іваном Купалом плавають дівчата по воді човном або, коли бояться, щоб русалки їх не заманили з-під води на дно до себе, в русалку не обернули, проходжуються понад берегом і співають різні тужливі, любовні, гарні й приманчиві пісні. Дівчата на той вечір пристроєні пишно, мають на голові гарні вінки і, співаючи отак в човнах по воді або над берегом, кидають їх з голови на воду. Кинувши вінки в воду, ждуть, співаючи, і роззируються, куди донесе вода вінок або викине на берег, як що кому суджено. Часом люблять русалки розстрілювати [26] Розстрілювати — розкидати. під водою свавільною рукою вінки — се знак, що або вона, або милий до року згине, або обоє розійдуться. Часами задержується вінок з тої сторони річки, звідки суджений прибуде. А все прикликуваний, заманений русалками, їх міццю і силою, все з вдячності, що в вечір Івана Купала дівоцтво їх згадує, пристроюється в їх честь пишно і оживляє їх, до води заклятих, молодечими, приманчивими співами, за що вони займаються їх долею, розкриваючи її перед дівочою душею різними подіями, зрозумілими лиш дівчатам, або чудними снами, що вказують на будучність.

І зацікавилися дівчата оповіданням старого мандрівника.

Та хоч і зацікавилися, не квапилися жодного року так ворожити. Одні не хотіли, бо не було човнів, другі відмовлялися, вимовляючися, що бояться, аби русалки не заманили між себе в воду, інші знов вагалися, бо хлопці, довідавшись, поглузують, і так відмовлялися, аж врешті ніхто з охочих не остався.

Так було тому кілька років назад.

Але сього року склалося інакше.

Сього року захотілося бог зна чому самій Тетяні розвідатися про свою будучу долю. Товаришки і ровесниці, котрим вона заявила свою охоту поворожити на Івана

Купала вінками, мов лиш ждали поклику. Поклику найкращої та, на їх гадку, найвідважнішої дівчини, що, як впевняла, нічого не боялася: ні русалок ні вдень, ні вночі, ні сміху всіх хлопців у селі, а так просто хотіла. Хотіла побачити, куди попливе її вінок водою, куди покерують ним русалки. Тому запросила всіх товаришок і ровесниць на надвечеріє [27] Надвечеріє — ніч перед якимсь святом. Івана Купала над ріку оподалік трохи від млина.

І справді, вони сповнили її волю, набравши нараз і собі охоти поворожити вінками, погуляти ясною ніччю над берегом ріки, переспівати в гурті як змога найкращих співанок і приспособити собі ласку русалок, захованих на дні води...

Аж от настав врешті очікуваний вечір, а з ним і місяць вповні.

Завтра Івана Купала, а сьогоднішня ніч ясна, зориста, неначе умисне розцвілася, щоб молодим дівчатам зрадити [28] Зрадити — тут: розкрити, показати. над річкою будучу долю і милого.

Мов гарні птахи, зібралися вони над берегом ріки, що, осяяна місячним світлом, виблискувалася приманчиво межи густо залісненою, вечором темною Чабаницею та білою дорогою, що бігла попри неї.

Неначе срібна широка струя, рухалася вода шумливо вперед і все вперед.

Але не на всіх місцях однаково.

Он там, де її ложисько на часок звужується, де з її дна висадилося каміння-велетень неповоротною формою, вона поважніє. Там, під тим камінням, що пригадує невеличку скалу, береже вона кілька місць, мов тайн своїх, місць проразливої глибини, над якими її поверхня то морщиться, то виром крутиться.

Морщачись і дрижачи якимось злорадним приманливим миготінням, вона старається все в тім місці безпощадно поглинути в себе, що появиться на поверхні.