Ольга Кобилянська - В недiлю рано зiлля копала

Нараз вона підіймає свою заквітчану голову і, мов вернула на хвилину з другого світу, незвичайно споважнівши, питає:

— А як перестанеш любити?

— Туркине, моя зоре... хіба ж я се годен? Чому ти отак смутно питаєш?

— Бо, може, за мною ще й свиснеш, як перестанеш любити? — відказала. — А я, Грицю, а я, — каже вона, і раптом шукає охорони від чогось на його грудях, — я... — і, не доказавши, замовкла, мов душу свою віддала.

— Посвистував я, Туркине, — оправдується він поважно, — посвистував я, щоправда, і не за одною, але тебе полюбив я так щиро, що скорше поглузуєш ти з мене, як прийде багатший, ніж я з тебе. Чи не так, Тетянко? Іваниху Дубиху широко-далеко за багачку знають, а я — Гриць. Тільки і його багатства, що кінь та щире серце. — І, сказавши се, поцілував і притиснув її наново так щиро і палко до себе, що в тім вона вже вмовкла...

— Іноді зимою, — почала відтак вона по якійсь хвилині, — заким ти перед нашою хатою станув, я мов з тягарем на душі ходила, все молилася, щоб його господь відвернув від мене, а тим часом ти сам станув перед мене, Грицю! — додала і обняла його шию. — І від тої днини, від тої години я вже не годна була тебе забути...

— А мене туга погнала, — об'яснив весело. — Видержки не мав, осідлав коня і пігнав до тебе. «Що буде, то буде, — думав. — Нехай хоч побачу, нехай хоч погляну на ті очі, брови, що душу украли, серце упоїли, спокій відібрали, а самі сховалися».

— А мати допитувалася опісля, — почала вона знов, — хто ти такий, відки тебе знаю. А коли я мовчала, вона і собі замовкла, додаючи лиш оце слово: «Уважай, Тетяно». Боюся я своєї матері, Грицю, як вона мовчить, та проте і не годна була забути тебе. Крізь сон бачила на чорнім коні, крізь сон я тужила. Вднину тугу працею укривала, а безсонними ночами спогадами годувала. Інакше не могла. Так зиму пережила...

— Хоч би і раз, хоч би і два був би я завернув до тебе, Туркине, — обізвався він, — та саме горда твоя мати з хати відіпхнула, але тепер не забудь за мене. Не забудь любити, а побачиш згодом, вийде все на наше.

— Я не забула. От, чи не прибула? — питає і підсуває допитливо чорні свої брови.

— Спасибі, дівчино, моя пишна квітко, люби лише вірно і жди до осені.

— А ти? — питає вона і тоне всею душею, своїми очима в його гарних очах. — Чи прийдеш? Не забудеш? Другу не полюбиш?

Він обіймає її.

— Тебе одну я люблю. На весь світ одну. В неділю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лісом, зацвіти в нім квіткою, я буду тут.

— Все лісом? — питає вона, вагаючись пристати на те, і роздумує...

— Все лісом.

— А може, ні, — каже вона нараз бистро і, трутивши його від себе, відвертається живо.

— Туркине!

Вона не слухає — йде.

— Туркине!.. біжиш до свої матері?

— Біжу.

— Ов-ва!

Вона не обзивається, іде.

Він погнав за нею.

— Тетянко! — благає, — бач, вже й загнівалася. Вже скінчила любити? А я так довго ждав... застріль мене, щоб не тужив більше за тобою... буде тобі легше...

Вона оглянулася і стала. Через хвилю мовчить і морщить брови.

Він пожирає її очима, відтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любові і словом не опирається...

— Прийдеш знов? — шепче він пристрасно, благаючи, і всю душу вкладає в оце одно слово.

— Прийду.

— Пам'ятай!

Коли опинився знов коло свого коня, не міг здержатися, щоб не обізватися ще хоч раз до неї.

— Лю-биш? — погнав його голос допитливо пустим лісом їй навздогін і жде...

З-помІж струнких високих смерек, здавалося, а заразом ніби на противній скелі, через яр, відбилося ясним відгомоном... «Любиш?»

— Лю-блю! — кликнув молодий голос могуче, а долетівши в глибінь лісу, на хвилину станув. Відтак, мов молодий мандрівник, добився чи не живіше через ліс до його слуху. «Люблю»... А добившись на місце, тут навіки вмер.

І ходить Тетяна чи не щонеділі лісом. Вгору біжить легким кроком з щастям в очах, щоб довго він не ждав... вдолину знов збігає, щоб не опізнитися, матір не прогнівити. А все про то мовчить... і все спішиться. Немов одна днина, збігає тиждень за тижнем, літо розкошує, любов їх міцніє...

— Приходь, моя Туркине, любити не жалуй... — просить він щиро за кождий раз, і доки попри білу стежку тягнеться ліс, іде він з нею враз. Все жаль її покидати... така йому мила, така гарна.

— Вертай вже назад, — упоминає його іноді, а сама стає йому в дорозі, щоб далі не йшов.

— Жалуєш мені ще хвилини? — докоряє він. — В мене стільки щастя, що ти одна на світі, а ти он яка! — останнє слово каже з гірким докором.