Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

І в тупій індиферентності того передполудня ніхто навіть не зауважив, що сенс світу змінився до ґрунту, що він біг уже не в такт «Дейзі, Дейзі…», а прямо назуспіт — «Мар-га-рито…».

Знов обертаємо сторінку… Та що це? Чи це періщить дощ весінній? Ні, то цвірінькання пташок сиплеться, як сірий шріт на парасолі, бо то ж оферуютьвам тут справжніх гарценських канарків, клітки, повні щиглів і шпаків, кошики, повні крилатих співаків і шварґотунів. Веретенцюваті і легенькі, немов напхані ватою, підскокливі, наче в дригавках, повороткі, мов на гладеньких, квилячих шворенях, розцвіркотані, як годинникові зозульки, — були вони осолодою самотности, заміняли старим парубкам тепло родинного вогнища, виваблювали з найтвердіших сердець блаженство материнського почуття так багато мали в собі писклячого і зворушливого, і ще коли ви обертали над ними сторінку, вони посилали услід вашому відходові своє злучене, вабляче цвірінькання.

Але далі невтримно скочувався той жалюгідний скрипт до щораз глибшого занепаду. Тепер він зійшов на бездоріжжя сумнівної й шарлатанської якоїсь мантики. В довгому плащі, з усміхом, напів поглиненим чорною бородою — то ж то відрекомендовується до послуг громадськости? Пан Боско з Міляну, свого знаку маґістер чорної магії, і говорив він довго й невиразно, демонструючи щось на пучках пальців, що не робило справи зрозумілішою. І хоч у власному переконанні він доходив до подивугідних висновків, які, здавалося, десь із хвилинку важив між чутливими пальцями, закіль їх летючий сенс не пурхнув з пальців у повітря, і хоч він тонко препарував суглоби діялектики остережливим підняттям брів, що готувало вас до речей незвичних, — ви не розуміли його, а що гірше — і не прагнули нічого зрозуміти і так його й залишали з отою його жестикуляцією, притишеним тоном і цілим діяпазоном темних усміхів, щоб швидко поперегортати останні розповзлі клаптями сторінки.

На тих останніх сторінках, які видимим чином впадали в маячливе верзіння, в явне безглуздя, якийсь джентльмен офірував свою безвідмовну методу, як стати енергійним і стійким у рішеннях, і багато говорив про принципи і характер. Але досить було йно обернути сторінку, щоб зовсім втратити орієнтацію в питаннях стійкости і принципів.

Там дрібним крочком виходила спутана треномсукні незвісна пані Маґда Ванґ і з висоти стягнутого декольте заявляла, що кпить собі з чоловічої стійкости і принципів та що її спеціяльністю є ламання найсильніших характерів (тут рухом ніжки укладала тренна землі). Для цієї мети існують методи, цідила вона крізь стиснуті зуби, безвідмовні методи, над якими вона не хоче тут розводитися, відсилаючи до своїх спогадів, опублікованих під назвою «З багряних днів» (Видавництво Інституту Антропософії в Будапешті), де вона виклала результати своїх колоніальних досвідчень у царині дрессури людей (цей вислів — з натиском та іронічним блиском ув очах). І дивна річ: ця млявомовна і безцеремонна дама, здавалося, була впевнена в апробаті тих, про кого вона говорила з таким цинізмом, і серед якогось особливого запаморочення і миготання відчувалося, що напрямки моральних означень дивно пересунулися та що тут ми в іншому кліматі, де компас діє навспак.

То було останнє слово Книги, яке залишало смак дивного ошелешення, мішанину голоду і збудження в душі.

Нахилений над тою Книгою, з обличчям, що пломеніло, як веселка, я тихо горів від екстази до екстази. Затоплений у читанні, забув навіть про обід. Прочуття мене не обмануло — то був Автентик, святий оригінал, хоч і в такому глибокому приниженні і деградації. І коли пізнім смерком, блаженно усміхнений, я укладав шпарґал у найглибшій шухляді, накриваючи його для непознаки іншими книжками, — здавалося мені, що то зорю укладаю я до сну в комоді, зорю, яка знову й знову від себе самої запалювалася і йшла через усі полумені і пурпури, і верталася ще раз, і не хотіла скінчитися.

Як же збайдужіли мені всі книжки!

Бо звичайні книжки — вони як метеори. Кожна з них має одну хвилину, таку мить, коли з криком злітає, як фенікс, пломеніючи всіма сторінками. Задля тої одної хвилини, задля тої єдиної миті ми й любимо їх потім, хоч тоді вони вже тільки попіл. І з гіркою зреченістю мандруємо інколи пізно тими вистиглими сторінками, пересуваючи з дерев'яним тиркотом, як вервицю, мертві їхні формулки.

ЕкзегетиКниги стверджують, що всі книжки прямують до Автентика. Вони живуть тільки позиченим життям, яке у момент злету вертається до свого старого джерела. Це значить, що книжок убуває, а Автентик росте. Однак, ми не хочемо втомлювати читача викладом Доктрини. Лише на одну річ хотіли б ми звернути увагу: Автентик живе і росте. Що з цього випливає? Ото коли ми наступного разу розгорнемо наше шпарґалля, хто зна, де вже тоді буде Анна Чіллоґ та її вірні. Може угледимо, як вона, довговолоса прочанка, замітає своїм плащем гостинці Моравії, мандрує через край далекий, через білі містечка, занурені в буденщину і прозу, і роздає пробки бальзаму «Ельза-флюїд» межи божих простачків, троюджених гнояками і чухачкою. Ах, що зроблять тоді поштиві бородані містечка, знерухомлені велетенськими заростами, що зробить вірна та громада, приречена плекати й адмініструвати надмірні свої врожаї? Хтозна, чи не куплять усі вони собі справжні катеринки із Шварцвальду і не попрошкують у світ широкий за своєю апостолкою, щоб шукати її по країні, граючи на всіх перехрестях «Дейзі, Дейзі»?