Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Босий і тільки в сорочці, я перекинув, тремтячи від збудження, батькову бібліотеку і, розчарований, гнівний, безпорадно описував перед остовпілою авдиторією ту річ неописанну, з якою не могло зрівнятись жодне слово, жоден образ, накреслений моїм тремтячим, видовженим пальцем. Без кінця-краю вичерпувався я в змальовуваннях, повних плутанини й суперечностей, і плакав з безсилого розпачу.

А вони стояли надо мною безпорадні і розгублені, соромлячись свого безсилля. В глибині душі вони не були без вини. Моя нагальність і нетерпеливий, повний гніву тон жадання давали мені подобу слушности, перевагу добре обґрунтованої претенсії. Прибігали з різними книжками і впихали їх мені у руки. Я обурено відкидав їх.

Одну з них, грубий і тяжкий фоліянт, батько мій знову і знову підсував мені з несміливим заохоченням. Я відкрив її. То була Біблія. Я угледів на її сторінках велике переселення тварин, яке пливло шляхами, розгалужене походами по краях далеких, угледів небо, всеньке в ключах та в лопотіннях, величезну обернену піраміду, далекий вершечок якої дотикав Ковчега.

Я звів повні докору очі на батька: — Ти ж знаєш, батьку, — волав я, — ти ж добре знаєш, не крийся, не викручуйся! Та книжка зрадила тебе! Навіщо ти даєш мені цей спотворений апокриф, тисячну копію, нездалий фальсифікат? Де ти подів Книгу?

Батько одвів очі.

Минули тижні, і збурення моє опало і вляглося, але образ Книги і далі пломенів у моїй душі ясним полуменем — великий, шелесливий Кодекс, розбурхана Біблія, сторінками якої йшов вітер, плюндруючи її, мов величезну рожу, що розсипається.

Батько, бачачи мене спокійнішим, наблизився одного разу обережно і сказав тоном лагідної пропозиції: — Що вдієш, по суті, існують тільки просто книжки. Книга — це міт, у який ми віримо, поки молоді, але з бігом літ перестаєш трактувати її серйозно. — Я мав тоді вже інше переконання, я знав, що Книга — це постулят, вона завдання. Я відчував на своїх плечах тягар великого післанництва. І нічого не відповів, повен погорди і затятої, похмурої пихи.

В тому-бо часі я вже мав у своєму володінні той одривок книжки, ті жалюгідні рештки, що їх дивний жереб долі перемитив мені в руки. Я турботливо таїв свій скарб від усіх очей, боліючи над глибоким занепадом цієї книги, до скалічілих решток якої неспромога було прихилити нічийого співчуття. Сталося це ось як.

В один із днів тої зими я застав Аделю під час прибирання — із щіткою в руці вона спиралась на конторку, на якій лежав якийсь подертий шпарґал. Я нахиливсь через її плече, не так з цікавости, як для того, щоб знову одурманитися запахом її тіла, молодий чар якого об'явився був недавно моїм пробудженим чуттям.

— Глянь-но, — говорила вона, без протесту зносячи моє притулення, — чи можливо, щоб у когось виросло волосся до землі? Хотіла б я таке мати!

Я поглянув на гравюру. На чималому аркуші ін фоліо там було зображення жінки з формами радше міцними і присадкуватими, з обличчям, повним енергії й досвідчености. З голови цієї дами спливав величезний кожух волосся, тяжко сточувався з плечей і волікся по землі кінцями грубих сплетів. То був якийсь неправдоподібний вибрик природи, фалдистий і ряснистий плащ, випрядений з корінців волосся, і важко було собі уявити, ніби цей тягар не завдає діткливого болю і не обезвладнює обтужену ним голову. Але власниця цієї пишноти, здавалося, носила її з гордістю, а текст, видрукуваний поруч жирним шрифтом, звіщав історію цього чуда і починався словами: Я, Ання Чіллоґ, уроджена в Карловицях, що в Моравії, страждала від слабкого поросту волосся…

То була довга історія, подібна за конструкцією до історії Іова. З божого допусту Анна Чіллоґ була діткнута слабким поростом. Ціле містечко милосердилося над цим упослідженням, яке їй вибачали з огляду на бездоганне її живоття, хоча й не могла ця халепа бути зовсім незавиненою. І от сталося внаслідок гарячих молінь, що знята була з її голови клятьба, Анна Чіллоґ сподобилася благодаті просвітлення, отримала знаки і вказівки і спорядила специфік, чудодійний лік, який повернув урожайність на її голову. Вона почала поростати волоссям, і мало того, її чоловік, брати, кузини також з дня на день повстилися тужавим, чорним хутром заросту. На другому боці була показана Анна Чіллоґ через шість тижнів після об'явлення їй рецепта, в оточенні своїх братів, шваґрів і братаничів, бородатих до пояса й вусатих мужів, і подив брав при погляді на цей справдешній вибух непідробленої, ведмежої чоловічости. Анна Чіллоґ ущасливила ціле містечко, на яке спливло істинне благословення у вигляді гойдливих чуприн та величезних грив і мешканці якого замітали землю бородами, широкими, як мітли. Анна Чіллоґ стала апостолкою волохатости. Ущаслививши рідне місто, вона запрагнула і світ весь ущасливити і просила, заохочувала, благала прийняти для свого спасіння той божий дар, той чудодійний лік, таємницю якого тільки вона одна і знала.