Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Отаку історію прочитав я через плече Аделі, і раптом мене торкнула думка, від зблиску якої я станув весь у полуменях. Таж це була Книга, її останні сторінки, її неофіційний додаток, затхлий загумінок, повний покидьків і лахміття! Фрагменти веселки закрутились у вируючих тапетах, я вирвав шпарґал з рук Аделі і голосом, що відмовлявся мене слухати, визівнув: — Звідки ти взяла цю книжку?

— Дурненький, — сказала вона, знизуючи плечима, — таж вона лежить тут завше, і ми щодня видираємо з неї картки — на м'ясо до яток і на снідання для батька…

Я побіг до моєї кімнати. Збурений до глибини, з пломеніючим обличчям, я почав гортати літаючими руками картки шпарґала. Та ба, їх було заледве кільканадцять. Ані одної сторінки властивого тексту, самі лишень об'яви і анонси. Зразу по пророцтвах довговолосої Сівілли йшла картка, присвячена чудесному лікові на всі хвороби й слабування. «Ельза-флюїд з лебедем» — ось як називався той бальзам і творив чудеса. Сторінка повна була завірених свідоцтв, зворушливих повідомлень тих осіб, на яких звершилося чудо.

Із Семигороду, із Славонії, з Буковини приходили повні запалу уздоровленці, щоб присвідчити, гарячим і розчуленим словом розповісти свою історію хвороби. Йшли забинтовані і згорблені, потрясаючи вже не потрібним щудлом, відкидали геть плястри з очей та позолотушні пов'язки.

Почерез ті походи калік виднілися далекі і сумні містечка з білим, як папір, небом, зашкарублі від прози й буденщини. То були забуті у глибині часу міста, де люди прив'язані були до своїх малих доль, від яких не відривались ані на хвилину. Швець був до щирця шевцем, пахнув шкірою, мав мале й збіловане личко, короткозорі бліді очі над безбарвними, нюшкуючими вусами, і чувся шевцем наскрізь. І якщо не боліли в них чиряки, не ломило кості, не клала на барліг пухлина, — вони були щасливі безбарвним, сірим щастям, палили дешевий тютюн, жовтий цісарсько-королівський тютюн, або тупо мріяли перед кіоском льотерії.

Коти перебігали їм дорогу, то з лівого, то з правого боку, снився їм чорний пес і свербіла в них рука. Часами вони писали листи з листівників, дбайливо наліплювали марку і припоручали їх, з ваганням і повні недовіри, поштовій скриньці, в яку вдаряли п'ястуком, так, мов би її будили. І пролітали потім через їхні сни білі голуби з листами у дзьобиках і зникали у хмарах.

Наступні сторінки возносилися понад сферу буденних справ у регіони чистої поезії.

Були там гармонії, цитри і гарфи, оноді — інструменти ангельських хорів, а нині, завдяки прогресові виробництва, приступні за популярними цінами простому народові, богобійному людові — для покріплення сердець і благочестивої розваги.

Були там катеринки, справжні чудеса техніки, повні схованих усередині флейт, горляночок і пищавочок, вусел, що трелювали солодко, як гнізда тьохкотливих соловейків — неоціненний скарб для інвалідів, джерело зисковних прибутків для калік і взагалі незамінна річ у кожному музикуючому домі. І видно було, як ті гарно мальовані катеринки мандрують на плечах у непоказних сіреньких дідусів, чиї обличчя, виїдені життям, були мов би засновані павутинням і зовсім невиразні, обличчя із сльозавими, нерухомими очима, які звільна витікали, обличчя, вихолощені з життя, такі знебарвлені й невинні, як кора дерев, потріскана від погод усяких, і пахнучі вже тільки дощем і небом, як вона.

Вони давно забули, яке мали ім'я і ким були, і, отак загублені у собі, човгали із зігнутими колінами дрібненькими, рівними крочками у своїх здоровезних, тяжких черевиках по лінії цілком простій і одностайній, серед крутих і звивистих доріг байдужих перехожих.

У білі передполудні без сонця, передполудні, зачерствілі від холоду, занурені у сірі справи дня, вони виплутувалися неспостережно з натовпу, ставили катеринку на кросенцях на збігові вулиць, під жовтою смугою неба, перекресленою телеграфічним дротом, серед людей, що тупо квапилися з наставленими комірами, і починали свою мелодію, не з початку, а з місця, де вчора перервали, і грали: «Дейзі, Дейзі, ти слово мені дай…», в той час як з коминів пухнастилися білі пуховиці пари. І дивна річ — та мелодія, заледве розпочавшись, зразу вскакувала у вільну прогалину, у своє місце в тій годині і в тому краєвиді, так, мов би вона й завжди належала тому замисленому і загубленому в самому собі дневі, а в такт їй бігли думки і сірі турботи квапливців.

І коли по певному часі вона кінчалася довгим, протяжним вискотом, вичавленим з тельбухів катеринки, котра починала з цілком нової бочки, — думки й турботи на мить затримувалися, немов у танці, щоб змінити крок, а потім без застанови починали крутитися у зворотньому напрямі, у такт новій мелодії, що вибігла з флоярок катеринки: «Маргарито, скарбе мого серця…».