Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Як це все узгодити? Чи батько сидить в ресторані, охоплений хворобливим честолюбством пажерливости, чи він лежить недужий у своєму покої? Чи, може, батьків два? Нічого подібного. Всьому причиною швидкий розпад недоглянутого пильно та безупинно часу.

Ми усі знаємо, що ця недисциплінована стихія сяк-так утримується в певних рамках тільки завдяки безупинному обробіткові, дбайливій турботі, старанному регулюванню та коригуванню її вибриків. Позбавлена нагляду, вона одразу схиляється до відступів і дикої аберації, до численних витівок і аморфного блазнювання. Чимдалі виразніше вимальовується інконґруентність наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний уже не поєднуються між собою.

До речі, закинута мені батьком розв'язність поведінки є безпідставною інсинуацією. Я не зійшовся тут іще із жодною дівчиною. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, я ледь звертав увагу у тверезіші миті на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічний присмерк на вулицях навіть не дозволяє докладно розпізнавати обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити, як молодик, котрий має ще, хоч не хоч, у тій царині певні інтереси, — особливість ходи тих панночок.

Це хода по невблаганно прямій лінії, незважаючи на будь-які перешкоди, покірна лише якомусь внутрішньому ритмові, якомусь законові, який вони розсотують, мов з клубка нитку, прямолінійною ристю, сповненою акуратности й виваженої грації. Кожна з них, мов накручена пружина, має в собі інакше індивідуальне правило.

Коли вони простують отак, задивившись у те правило, зосереджені й поважні, здається, що їх турбує лише одне — не випустити чогось із нього, не схибити складної норми, не збочити від неї ані на міліметр. І тоді стає очевидним, що те, що вони з такою увагою і перейнятістю несуть над собою, є нічим іншим, як певною idee fixe власної досконалости, яка завдяки моці їхнього переконання стає майже реальною. Це якась прийнята на власний страх і ризик, позбавлена запорук антиципація, винесений понад усі сумніви недоторканий догмат. О, яких ґанджів та вад, яких кирпатих чи плескатих носиків, яких веснянок і прищів не протягують вони хвацько контрабандою під знаменом цієї фікції! Немає такої бридоти і пересічности, яких вознесення цієї віри не поривало би за собою у фіктивні небеса досконалости.

Санкціоноване цією вірою тіло виразно гарнішає, а ноги, справді стрункі та еластичні ноги у бездоганному взутті, своєю ходою проголошують, квапливо пояснюють плавним, блискотливим монологом ступання багатство цієї ідеї, пихато замовчуваної замкнутим обличчям. Руки вони тримають у кишенях своїх коротких, щільно припасованих жакетів. У кав'ярні й театрі вони схрещують високо відкриті до колін ноги та промовисто ними мовчать. Лише стільки, мимохідь, про одну з дивовиж міста. Я вже згадував про місцеву чорну рослинність. Найдужче заслуговує на увагу певний ґатунок чорної папороті, величезні в'язки якої оздоблюють вази у кожному тутешньому помешканні та в кожному громадському закладі. Це майже жалобний символ, заповідаючий смерть герб цього міста.

Стосунки в Санаторії стають що день, то нестерпніші. Важко заперечити, що ми просто потрапили у пастку. Від часу мого приїзду, коли прибульцеві було виявлено деяку позірну гостинну запопадливість, управа Санаторію не завдає собі жодного клопоту, аби бодай створити нам ілюзію якоїсь опіки. Ми покинуті самі на себе. Нікого не турбують наші потреби. Я вже давно переконався, що дроти електричних дзвінків нікуди не провадять — вони уриваються одразу ж над дверима. Челяді не видно. Коридори вдень і вночі темні та безмовні. У мене виникло доволі тверде переконання, що ми єдині клієнти у цьому Санаторії, а таємничі та делікатні міни, з якими покоївка прочиняє двері покоїв, входячи та виходячи, — звичайнісінька містифікація.

Іноді у мене виникає бажання широко порозчахувати двері усіх по черзі покоїв і залишити їх отак відчиненими настіж, аби здемаскувати ницу інтригу, в яку нас уплутали.

Однак, я не цілком певен своїх підозр. Інколи, пізно вночі, я бачу, як Д-р Ґотард поспішає кудись коридором у білому операційному халаті, з клістирною трубкою у руці, позаду за покоївкою. В такі хвилини важко обірвати його поспіх, аби приперти до стіни рішучим запитанням.

Якби не ресторан і цукерня у місті, довелося б помирати з голоду. Досі я не зумів випросити другого ліжка. Про свіжу постільну білизну нема й мови. Однак треба зауважити, що загальне послаблення культурних навичок не поминуло й нас самих.