Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Задерев'янілий від жаху, я відступаю у протилежний, найдальший кут подвір'я, шукаючи інстинктивно якогось прихистку, ховаюся до малої альтанки, твердо переконаний в даремності моїх зусиль. Кудлата тварюка підстрибуючи наближається, і ось його морда вже коло входу до альтанки — пастка замкнулася. Ледь живий від страху, я здогадуюсь, що він розтягнув на всю довжину ланцюг, який волік за собою через усе подвір'я, і що сама альтанка перебуває поза межами досяжности його зубів. Зазнавши глуму, розчавлений жахом, я відчуваю деяку полегшу. Ноги мені підкошуються, близький до запаморочення я піднімаю очі. Я ніколи не бачив його так зблизька, і допіру щойно опадає мені полуда з очей. Яка велика сила упередження! Який потужний гіпноз страху! Що за засліплення! Та ж то була людина. Людина на ланцюгу, котру в спрощено-метафоричному, умовному узагальненні я незрозуміло чому приймав за собаку. Прошу мене зрозуміти правильно. Це був, безсумнівно, собака, — але в людській подобі. Собачі якості мають внутрішню природу, і можуть виявлятися однаково добре як в людській подобі, так і у тваринній. Той, хто стояв переді мною в отворі альтанки, з пащею навиворіт, усі зуби вишкірені в страшному гарчанні, був чоловіком середнього зросту, з чорним заростом, мав жовте, кістляве обличчя, чорні, злі й нещасливі очі. Судячи з чорного вбрання, з цивілізованої форми борідки, його можна було прийняти за інтелектуала, вченого. Він міг би бути старшим братом-невдахою Доктора Ґотарда. Але перше враження було хибним. Його великі, забруднені клеєм руки, дві брутальні й цинічні борозни довкола носа, що губилися в бороді, грубі поперечні зморшки на низькому чолі швидко розвіювали початкову оману. Він був радше палітурником, горлопаном, вічевим промовцем, партійцем, особою запальною, з темними вибуховими пристрастями. Власне у жагучості щелеп, у конвульсивному наїжаченні всіх жил, у шаленій люті, оскаженілому очікуванні кінця скерованої до нього палиці він був стопроцентним псом. «Якщо перелізти через бар'єр позаду альтанки, — подумалося мені, — то я, напевне, стану недосяжним для його оскаженілости та зможу бічною стежкою дійти до брами Санаторію». Уже перекидаю ноги за поруччя, коли раптом затримуюсь на півдорозі. Я відчуваю, що було б надто жорстоко просто піти й залишити його отак, з цією безпорадною розлюченістю, що перейшла усякі межі. Я уявляю собі його страшне розчарування, нелюдський біль, коли він побачить, що я вислизаю з пастки і віддаляюсь раз і назавжди. Зостаюся. Підходжу до нього і кажу спокійним щирим голосом: «Заспокойтеся, я Вас відв'яжу».

На це його морда, посічена судомою, збуджена вібрацією гарчання, інтегрується, розгладжується, із глибини її виринає майже людське обличчя. Безстрашно підходжу та розщіпаю пряжку на його шиї. Ми йдемо поруч. Палітурник одягнений у пристойний чорний костюм, але босий. Намагаюсь розмовляти з ним, але його уста белькотять щось незрозуміле. Лише в очах, у його чорних виразних очах, читаю дикий ентузіазм відданости, симпатії, від якого мене охоплює страх. Часом він потикається об камінь чи грудку землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, дезінтегрується, жах винурюється до половини, готовий до стрибка, а тут же за ним слідом і лють, що чекає тільки нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовище шиплячих змій. Тоді я закликаю його до порядку шорстким дружнім нагадуванням, навіть поплескую його по плечах. І часом на його обличчі намагається виникнути здивована, підозріла до всього і без довіри до себе посмішка. Ах! Як мене обтяжує ця страшна приязнь. Як мене жахає ця несамовита симпатія. Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, чіпко тримаючи на оці з усією зажерливістю своєї собачої душі моє обличчя? Я, однак, не можу зрадити своєї нетерплячости. Отож, витягаю гаманця і кажу діловим тоном: — Ви, напевне, потребуєте грошей, з приємністю позичив би Вам. — Але на ту картину його лице набуває виразу такої страшної дикости, що я хутко ховаю гаманця. Ще довго він не може заспокоїтись і опанувати рис обличчя, викривленого конвульсією виття. Ні, цього більше терпіти несила. Все, що завгодно, тільки не це. Справи вже і так ускладнилися, безнадійно заплутались. Над містом я бачу заграву пожежі. Батько десь у вогні революції, в палаючій крамниці. Доктор Ґотард недосяжний і, до того всього, незрозуміла поява матері інкогніто, з якоюсь таємною місією! Все це ланки великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола моєї особи. Тікати, тікати звідси. Куди завгодно. Скинути з себе цю жахливу приязнь, цього смердючого псом палітурника, що не спускає з мене ока. Ми стоїмо перед брамою Санаторію. — Прошу до моєї кімнати, шановний, — кажу з увічливим жестом. Цивілізовані рухи захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю чоловіка попереду себе до кімнати, саджу на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це він нажахано зривається, бажаючи мене супроводжувати. З лагідною рішучістю заспокоюю його наполоханість.