Бруно Шульц - Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Я зрадів, угледівши вітрину цукерні, заповнену бабками й тортами. Мій апетит ожив. Я прочинив скляні двері з табличкою «морозиво» і увійшов до темного приміщення. Там пахло кавою і ваніллю. З глибини крамниці вийшла панночка із обличчям, розмитим сутінками, і прийняла замовлення. Нарешті, раз на довший час, я зміг-таки досхочу наїстися прекрасних пончиків, які я вмочував у каву. У темряві, у вирі танцюючих арабесок присмерку, я поглинав нові й нові тістечка, відчуваючи, як вирування темряви втискається мені під повіки, з хихотінням опановує мої нутрощі своїм теплим пульсуванням, мільйонним роєвищем делікатних доторків. Нарешті вже тільки прямокутник вікна світився сірою плямою у цілковитій темряві. Надаремне я стукав ложечкою по поверхні стола. Ніхто не з'являвся, аби взяти належне за трапезу. Я залишив на столі срібну монету та вийшов на вулицю. У сусідній книгарні ще світилося. Крамарі займалися сортуванням книжок. Я запитав про батькову крамницю. «Це наступне приміщення поряд з нами», — пояснили мені. Послужливий хлопчина навіть побіг до дверей, аби мені показати. Портал — скляний, вітрина ще не готова, завішана сірим папером. Вже від дверей я з подивом зауважив, що крамниця повна покупців. Мій батько стояв за лядою і, постійно слинячи олівця, додавав позиції довгого рахунку. Добродій, для якого готувався цей рахунок, схилившись над лядою, посував вказівним пальцем за кожною доданою цифрою і стиха рахував. Решта відвідувачів мовчки приглядалися. Батько глянув на мене з-за окулярів і сказав, зупинивши пальця на позиції, до якої щойно дійшов: — Тут тобі якийсь лист, лежить на столі між паперами. — І знову занурився у підрахунки. Тим часом крамарі відкладали куплені товари, загортали їх у папір, обв'язували мотузками. Полиці тільки частково були заповнені сукном. Більша їх частина все ще була порожня.

— Чому Ви собі не сядете, батьку? — заспитав я стиха, зайшовши за ляду. — Ви зовсім на себе не вважаєте, а такі ж хворі. — Він заперечливо підніс долоню, мовби дистанціюючись від моїх наполягань, і не припинив рахунку. Вигляд у нього був дуже мізерний. Видко було, як на долоні, що тільки штучне збудження, гарячкова діяльність підтримують його сили, віддаляють ненадовго мить повного заламання.

Я пошукав на столі. Це був радше пакет, аніж лист. Калька днів тому я написав до книгарні у справі певної порнографічної книжки, і ось мені її надіслали аж сюди, уже встигли знайти мою адресу, а точніше адресу батька, котрий щойно відкрив свою крамницю, якій бракувало шильди і фірмового знаку. Що ж, дивовижна організація розвідин, дивогідна вправність обслуговування! І такий незвичний поспіх!

— Можеш почитати собі ззаду, у конторі, — сказав, незадоволено поглядаючи на мене, батько. — Сам бачиш, що тут бракує місця.

Контора за крамницею була ще порожня. Крізь скляні двері туди потрапляло трохи світла з крамниці. На стінах висіли пальта крамарів. Я відкрив листа і при слабкому світлі від дверей почав читати.

Мене повідомляли, що потрібної мені книги, на жаль, немає на складі. Розпочато її пошук, але, не випереджуючи його наслідків, фірма тим часом дозволяє собі надіслати мені, без жодних зобов'язань, певний товар, щодо якого передбачалося моє безсумнівне зацікавлення. Далі йшов заплутаний опис розкладного астрономічного рефрактора великої потужности та з масою переваг. Заінтригований, я видобув з конверта цей інструмент, зроблений з чорної церати або цупкого полотна, складеного пласкою гармонікою. Я завжди мав слабість до телескопів, отож почав розсувати багаторазово складену оболонку інструмента. Закріплюваний тонкими прутиками, у моїх руках розбудовувався велетенський міх телескопа, порожня буда якого витяглася на довжину цілої кімнати, лабіринт чорних комірок, довгий комплекс камер обскур, вбудованих одна в одну до половини. Це було щось на кшталт довгого авта з лакованого полотна, якийсь театральний реквізит, що імітував за допомогою легкого паперового матеріалу та цупкого тику масивність дійсности. Я зазирнув у чорну вирву окуляра і побачив, як у глибині ледь маячать обриси подвір'я з боку фасаду Санаторію. Зацікавившись, я глибше втиснувся у задню комірку апарата. Тепер у полі зору далекогляда я міг стежити за покоївкою, котра з тацею в руках ішла напівтемним коридором Санаторію. Вона повернулася й посміхнулася. «Чи бачить вона мене?» — подумав я собі. Нездоланна сонливість затягувала мої очі імлою. Я, власне, сидів у задній коморі далекогляда, наче в салоні автомашини. Легкий порух двигуна — і ось апарат зашурхотів лопотінням паперового метелика, а я відчув, що він рухається разом зі мною і звертає до дверей.