Віктор Гюґо: Трудівники моря

— Дорогий колего! Здоровлю вас двічі. Ваш дядько вмер, і ви одружуєтесь; перша подія дає вам багатство, друга — щастя. Зрештою, тепер, завдяки пароплавові, який буде відновлено, мадемуазель Летьєрі теж стала багатою, з чим я вас і вітаю.

Мадемуазель Летьєрі народилася в цій парафії, я перевірив дату її народження в метричній книзі. Мадемуазель Летьєрі повнолітня і може сама розпоряджатися собою. До того ж її дядько, єдина її рідня, згоден. Ви хочете повінчатися зразу ж у зв'язку з вашим від'їздом, я розумію вас, але при вінчанні парафіяльного священика мені хотілося б трохи більш урочистості. І все ж я скорочу обряд, щоб догодити вам. Адже суть його полягає в небагатьох коротких словах. Сам акт про шлюб уже записано в метричній книзі, потрібно тільки вписати імена. Згідно з законом і звичаєм, вінчання можна провести зразу ж після запису імен. Належну заяву зроблено належним чином. Я беру на себе відповідальність за те, що трохи відступив від правил, бо прохання на дозвіл треба було занести в книги заздалегідь — за тиждень, але я виходжу з невідкладної необхідності вашого від'їзду. Хай буде так. Я повінчаю вас. Мій паламар буде свідком молодого, що ж стосується свідка молодої...

Декан обернувся до Жільята. Жільят кивнув головою.

— Цього досить, — сказав декан.

Ебенезер стояв нерухомо. Дерюшетта від захвату просто закам'яніла. Декан вів далі:

— Але все ж є ще одна перешкода. Дерюшетта здригнулась. Декан сказав:

— Присутній тут посланець від меса Летьєрі одержав для вас дозвіл і, підписавши заяву на шлюб у метричній книзі, — великим пальцем лівої руки високоповажаний Жакмен Ерод вказав на Жільята, що звільняло його від необхідності вимовити його ім'я, — посланець меса Летьєрі сказав мені нині вранці, що мес Летьєрі надто

зайнятий, аби прийти особисто, і бажає, щоб вінчання відбулося негайно. Але цього бажання, вираженого словами, не досить. Даючи дозвіл, я й так відступаю від деяких правил, тому я не можу зразу перейти до вінчання, не впевнившись у згоді меса Летьєрі. Мені треба бачити хоча б його підпис. Якою б великою не була моя добра воля, я не можу задовольнитися переданим мені словом. Потрібен хоч рядок, написаний його рукою.

— За цим діло не стане, — сказав Жільят і подав превелебному деканові аркуш паперу.

Декан узяв папір, пробіг його очима і, очевидно, пропустивши кілька рядків, які не мали відношення до справи, прочитав уголос:

«...збігай до Декана по дозвіл. Я хотів би, щоб весілля відбулося якомога скоріше, найкраще — сьогодні».

Жакмен Ерод поклав папір на стіл і додав:

— Підписано Летьєрі. Було б шанобливіше звернутися безпосередньо до мене. Та оскільки йдеться про мого колегу, я більшого не вимагаю.

Ебенезер знову глянув на Жільята. Існує безмовне розуміння душ. Ебенезер відчував, що тут є якийсь обман, але в нього не було сили розкрити його; можливо, йому не хотілося думати про це. Чи то скоряючись таємному героїзмові душі Жільята, про який він здогадувався, чи просто, бувши приголомшеним несподіваним щастям, він не зронив і слова.

Декан узяв перо і за допомогою реєстратора заповнив пробіли на сторінці метричної книги, потім випростався і жестом запросив Ебенезера і Дерюшетту підійти до столу.

Обряд почався.

То була дивна хвилина.

Ебенезер і Дерюшетта стояли поруч перед священиком. У них було відчуття, знайоме тому, хто бачив у сні власне вінчання.

Жільят стояв осторонь, у тіні колони.

Дерюшетта прокинулась уранці у відчаї і, думаючи про домовину й саван, одяглася в біле. Ця похмура думка зробила їй послугу в хвилину вінчання. Біла сукня миттю перетворила дівчину в молоду. Могила — теж своєрідні заручини.

Дерюшетта ніби випромінювала внутрішнє сяйво. Ніколи вона не була такою вродливою, як в ту мить. Недолік Дерюшетти полягав у тому, що вона була гарненькою, але не красунею. Її краса грішила, якщо можна назвати гріхом надмір миловидності. У хвилини душевного спокою, тобто за відсутності пристрасті й скорботи, Дерюшетта, як ми вже зазначали, була особливо привабливою. А зараз відбулося перетворення чарівливої дівчини в ідеал дівочої чистоти. Дерюшетта, звеличена любов'ю і стражданнями, піднялася, — хай мені буде прощений цей вислів, — на вищий ступінь у своєму ангельському чині. Вона була такою ж цнотливою, але в ній появилось більше гідності, такої ж свіжої, але ще запашнішої. То була стокротка, яка перетворилася в лілію.

На її щоках ще не до кінця висохли недавні сльози. В куточку її усміхненого рота бриніла сльозинка. Ледве помітні сліди сліз — потаємна і солодка окраса щастя.