Віктор Гюґо: Трудівники моря

— Поспішайте. «Кашмір» відходить через дві години. У вас іще є час, але його обмаль. Ходімо.

Ебенезер уважно подивився на нього. Раптом він скрикнув:

— Я вас упізнав. Це ви врятували мені життя!

— Не думаю, — відповів Жільят.

— Там, на рифі.

— Я не знаю цього місця.

— В день мого приїзду.

— Не гаймо часу, — сказав Жільят.

— І, якщо я не помиляюсь, ви той, кого я бачив учора ввечері.

— Можливо.

— Як вас звуть?

— Перевізнику, зачекайте нас, — замість відповіді гукнув Жільят, — ми незабаром повернемось. Мадемуазель! Ви запитали мене, як я сюди потрапив. Дуже просто: я йшов слідом за вами. Вам двадцять один рік. У наших краях, якщо людина повнолітня і розпоряджається собою сама, її можуть повінчати за чверть години. Підемо стежкою вздовж берега. Нею ще можна пройти, приплив почнеться десь близько полудня. Але швидко. Ходімте за мною.

Дерюшетта і Ебенезер, здавалось, про щось радились між собою. Вони непорушно стояли одне перед одним; були наче п'яні. На краю прірви, імення якій щастя, людей іноді поймає нерішучість. Їм усе було зрозуміло, і водночас вони нічого не розуміли.

— Його звуть Жільят, — сказала пошепки Дерюшетта Ебенезеру.

— Чого ж ви чекаєте? Я сказав вам: ходімо за мною, — вів далі Жільят майже владно.

— Куди? — запитав Ебенезер.

— Туди.

І Жільят показав пальцем на церковну дзвіницю. Вони пішли за ним. Жільят ішов попереду рішучою ходою. А вони ступали невпевнено.

В міру того, як вони наближалися до дзвіниці, прекрасні й чисті обличчя Дерюшетти й Ебенезера ставали дедалі радіснішими, готові розцвісти усмішкою. Чим ближчою ставала церква, тим більше сяяли вони. Запалі очі Жільята були сповнені мороку. Він здавався привидом, який веде до раю дві щасливі душі.

Ебенезер і Дерюшетта не зовсім чітко уявляли собі, що має статися. Втручання цієї людини було соломинкою, за яку чіпляється потопаючий. Вони йшли за Жільятом з покірністю людей, охоплених крайньою безнадією, готових здатися на волю першого-ліпшого зустрічного. Перед обличчям смерті людина ладна скористатися будь-якою випадковістю. Менш досвідчена Дерюшетта була довірливішою. Ебенезер міркував: Дерюшетта повнолітня; формальності протестантського шлюбу дуже прості, особливо в краях з патріархальним ладом життя, де парафіяльні священики користуються майже необмеженою владою: але чи погодиться декан повінчати їх, навіть не запитавши дозволу дядька? Ось у чому річ. Зрештою, можна спробувати. В усякому разі це все таки відстрочка.

Але хто ж цей чоловік? І якщо він справді той, кого старий мес Летьєрі хотів мати за свого зятя, то як пояснити те, що він зараз робить? Перепона несподівано перетворилася в провидіння. Ебенезер довірився Жільятові, але то була мовчазна й надто швидка згода людини, яка відчувала, що тільки в цьому її порятунок.

Стежка була нерівною, в деяких місцях мокрою і крутою. Поглинутий своїми думками, Ебенезер не звертав уваги на водяні бризки і кам'яні брили. Час від часу Жільят обертався і казав Ебенезерові: «Обережно, тут каміння. Подайте їй руку!»

III

Далекоглядність самозречення

Коли вони ввійшли в церкву, вибило пів на одинадцяту, У зв'язку з ранньою годиною, а також безлюддям у місті, церква того дня була порожньою.

Одначе в глибині, біля столу, який в англійській церкві замінює вівтар, було три особи: декан, паламар і реєстратор. Декан, його превелебність Жакмен Ерод, сидів, паламар і реєстратор стояли.

На поставці лежала розкрита Біблія.

Поряд, на столі, була розкрита інша книга — метричних записів; уважне око могло розгледіти в ній свіжосписану сторінку, на якій ще не встигло висохнути чорнило.

Навпроти реєстратора стояла чорнильниця з пером.

Побачивши преподобного Ебенезера Кодре, високоповажаний Жакмен Ерод підвівся і сказав:

— Я чекаю на вас. Все готове. Декан і справді був у ризі. Ебенезер глянув на Жільята. Превелебний декан додав:

— Я до ваших послуг, колего. — І вклонився.

Без сумніву, вітання призначалось одній людині. Судячи з напряму погляду, уклін адресувався тільки Ебенезерові, служителю культу і джентльмену. Уклін не мав ніякого відношення ні до Дерюшетти, що стояла поруч з Ебенезером, ні до Жільята, котрий стояв ззаду. В погляді Жакмена Ерода начеб були думки, за якими вмістився лише Ебенезер. Дотримання таких відтінків поведінки входить у кодекс правил, що оберігають порядок і підтримують підвалини суспільства. Декан продовжував люб'язно, але з певною зарозумілістю: