Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Батьки дивились на неї, мов на того янгола, i нiчого для неї не пожалiли б. А вже, як за ким Маруся батенька або маму попросила, то не могли, не смiли їй вiдмовити. Маруся вмiла вибрати хвилю, попрохати так гарненько i так крiпко обняти за шию, що старий суворий сотник м'якнув, мов вiск.

Для всiх Маруся була "наша" панночка, "наша" Марусенька.

Вiд рана до ночi всюди було її повно, всюди було чути її срiбний голосочок, її солов'їне щебетання.

Марусю любило усе село. Всi молили для неї щастя, долi, бо вона всiма пiклувалася. А особливо тi немiчнi, недужi знаходили у Марусi щире прихильне серце i помiчну руку.

Сотничиха роздивлялася мiж козацтвом за парою для своєї донi, та не знаходила нiкого пiд пару. Тодi сотник потiшав її:

- Не журись, жiнко. Бог - батько. По нашу Марусю приїде якийсь на всю Україну славний козак.

- А може, князь? - жартувала сотничиха.

- Цур йому! За князя дочки не вiддам, хiба за козака. Хай буде i вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусi був по серцю, бо я силувати дочки не стану.

Так мiркували собi батько й мати, не прочуваючи, що доля вже переступила порiг їхньої хати, та судьба Марусi вже була вирiшена.

Вiд тої хвилi щось сталося з Марусею таке, чого перше не було. Вона бачила вже не одного гарного парубка, були у батька в гостях славнi i гарнi козаки, та нiким вона дотепер не зацiкавилась. Тепер, як побачила це блiде терпляче лице з заплющеними очима, як дiткнулася своєю рукою цiєї бiдної, розбитої голови, то начеб стрiлою її серце прошибло. А тими синiми очима, що на одну мить на дiвчину глянув, зачарував її зовсiм.

Вона не могла того погляду нiколи забути, i образ Петра ставав їй навiть у снi перед очi. Вона бачила його на воронiм конику у боротьбi з поганцями, бачила усе те, що її уява зобразити могла. Бачила, як вiн впав з конем i попав пiд кiнськi копита. Маруся стала крiзь сон плакати. Аж мати прийшла до неї в свiтлицю.

- Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.

- Поганий сон менi, мамо, приснився. Таке страхiття, що господи!

- А розкажи менi!.

- Не можу тепер, хiба вранцi, коли не забуду. Тепер спати хочеться.

I вона буцiмто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по iменi, не сходив їй з думки, i так мучилася до рана. Уставши, вона помiркувала, як дуже вона змiнилася. Де подiлась її веселiсть, щебетливiсть? Вона посумнiла i стала мовчазливою. Стiльки в неї тепер роботи, що бiля недужого сидiти та за Ониськом у пасiку бiгати. Завважали цю перемiну в цiлому хуторi. Тим часом Петро iз кожною дниною очевидячки приходив до себе.

Третього дня, як його привезли сюди, вiн вiдкрив очi i став розглядатися довкруги. Бiля нього сидiла Маруся сама.

Петро довго дивився на неї своїми синiми очима. Йому здавалося, що вiн вже не на цьому свiтi, а бiля нього сидить якесь надземське явище.

Маруся усмiхнулася до нього i заговорила:

- Здоров будь, козаче, як тобi тепер, полегшало?

- Я не вiдаю, де я тепер, - сказав слабим голосом.

- Ти у добрих людей в гостях.

Петро задумався, щось собi нагадував, i каже:

- Чи ти дiвчина, чи ти, може, янгол з неба?

Маруся запаленiла вся, понизила очi та закрила їх своїми довгими гарними вiями.

- Я донька сотника Iвана Чепеля, а ти у його хуторi спочиваєш.

- Сотника Чепеля? Пiдожди. Не тямлю.

- Ти був у походi з моїм батеньком, тебе ранили i батенько забрав тебе сюди лiкувати. Ти довго лежав без пам'ятi.

- Так, так, вже нагадую. менi коня вбито. А не знаєш ти, панночко, де мiй побратим Марко Жмайло дiвається? Ох, як менi голова болить!

- Пiдожди, я батенька спитаю. Я зараз.

Маруся вибiгла з кiмнати, їй спiшно було подiлитись зi всiма вiсткою, що недужий ожив.

- Батеньку! Та вiн вже говорив до мене.

Сотник з жiнкою пiшли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очi i спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли вiн знову отямиться i заговорить?

Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею сталося. Не могла собi цього пояснити. Не мала вiдваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нiчого скритого. Маруся стрiнула її i виговорила в кутку цю свою турботу так, як дiвчина перед вiрною подругою виговоритися вмiє.

- Так мене все до нього тягне. Не можу очей вiд його лиця вiдвести, а коли на нього не дивлюся, то менi все перед очима стає.

- Батеньки! Я вже знаю, що це є. - Горпина нахилилась до вуха Марусi i прошептала: - Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.

- Не говори так, Горпино, бо менi аж соромно. Коли б так хто пiдслухав, пiшла б про мене лиха слава по селу. У цьому нема глуздiв. Як можна влюбитися, коли не знається, чи вiн мене любить? Я навiть не знаю, як вiн називається.