Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Їй-бо, дiдусю, ви зараз таке вигадуєте, ще хто почує та що подумає?

- Но-но, вже нiчого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за слово, i сережки вже так мовби були в руках моєї Настi. А тепер, серденько, принеси менi кухоль теплого молока та й поможи менi недужого напоїти.

Марусi не треба було цього двiчi казати. Побiгла миттю до пекарнi i прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик i приткав до губи.

- Ех, Марусенько, так гаряче не можна до нього вiдразу пiдходити. - Онисько моргнув знову: - Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому рота попарили, i треба би знову лiкувати. - Так балакав старий, продуваючи молоко та повертаючи кухликом у руцi. - Тепер ходiмо.

Ввiйшли всередину. Петро лежав на постелi горiлиць i слабо дихав. Через вiдчинене вiкно весняне сонце пускало сюди свої яснi променi й освiчувало усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусi билось серце, коли сюди ввiйшла, мов у пiйманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.

Онисько прикликав Марусю рукою ближче, пiдвiв голову Петра i казав дiвчинi напувати його молоком. У неї дрижали руки, i трохи вилилося на вiдкритi Петровi груди.

Вiн здригнувся i глибоко вiдiтхнув. Дiвчина стала ще бiльше дрижати.

- Нi, так не буде, - каже Онисько, - ти держи його голову, а я сам напою. Йому треба буде, либонь, ще i зубiв розвести.

Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а вiдтак став проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевiло вiд сходячого сонця.

Маруся держала руку пiд головою, яка ще не висохла вiд недавнього миття. Чорний козацький чуб лежав на бiлiй подушцi, наче гадюка.

Опiсля Петро вiдiтхнув ще раз глибоко i вiдкрив очi. Перший його погляд впав на Марусю, та вiн зараз заплющив очi.

- От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова була. Я його i горiвкою заливав, i це, i те, та й нiчого не вдiяв, а ти лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але ти менi помагай, ти тут бiльше вдiєш, як я.

Маруся стояла, мов на вуглях. Почервонiла уся, мов рожа. По тiлi проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще нiколи.

- Тепер вiн спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого треба, то поклич мене.

Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести. Дивилася, мов в образок. Числила його вiддих i хотiла б тут якнайдовше остатись.

Аж дiвчина Горпина, її подруга i повiрниця, вiдчинила легенько дверi i вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не сплеснула:

- Матiнко рiдна! Який вiн гарний, цей козак!

- Тихше, Горпино, вiн спить, не можна його будити.

- А який вiн, бiдний, немiчний, коли б хоч не вмер.

- Не дай боже! Дiд Онисько казав, що видужає. Вiн лиш багато кровi втратив.

- Марусю, я вiд нього очей вiдiрвати не можу.

- Ходи звiдсiля, а то ще наврочиш, - говорила Маруся, тягнучи Горпину за рукав. -

- I що ж, вiн не отямився?

- Нi, лише раз вiдкрив очi i знову заплющив.

А тим часом сотничиха питала чоловiка, кого вiн привiз iз собою.

- Гарний то чоловiк i вчений. В Острозi, в цiй великiй школi, вчився. А на Запорожжi вiн теж неабищо. Пiшов, сердега, перший раз у похiд, та й не повезло. Зразу пiймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а потiм у битвi трохи не пропав так, його конi потратували. Йому козаки ворожать, що кошовим буде.

- А може, не вийде з того.

- А от Онисько йде якраз вiд нього. Гей, дiду! Ходи сюди, а що там хорий?

- Нiчого, здоровий буде, видужає. Лише треба йому спокою та часу, поки втраченої кровi не придбає.

- Пам'ятай, Ониську, пiклуйся ним, доглядай, а коли його вилiчиш, нiчого тобi не пожалiю. Ти знаєш, що сотник Чепiль вмiє нагороджати.

Онисько усмiхнувся, а Чепiль говорив далi:

- Iз нього кошовий вийде.

Маруся ввiйшла в хату запаленiла, мов рожа.

- Ти була коло недужого? - питає мати.

- Була. Дiд Онисько напував його молоком, а я пiддержувала йому голову.

- Ну, ладно, -каже сотник, -доглядай його, доню, мов брата, а вiн тобi, певно, подякує.

Того не треба було їй двiчi казати.

Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Iвана Чепеля. Старший його син полiг, а бiльше дiтей не було. Маруся була тою зiркою, тим сонцем ясним на батькiвському хуторi, до котрого все, що тут жило, звертало свої голови. Була гарна, мов писанка, струнка, весела, щебетуха, з золотим серцем дiвчина. Всi її любили. I старi бабусi-удови, що у сотника на хуторi вiку доживали, такi ж старi дiди, i молодицi, i козаки, i малi дiти. Вона для кожного мала ласкаве слово, нiкому не вiдмовляла своєї помочi.