Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Чому не знаю? Поїхав здоровий на Сiч з козаками. Боже, як вiн за тобою побивався. Вiн тебе вiдшукав на побойовищi над Iнгулом. Ходив вночi з запаленим вiхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотiв сюди їхати, тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив їхати на Сiч. Та нiде правди дiти, вiн би тут був нi при чiм. Жiнки тебе краще заходити будуть, як ми, козаки. Але такого, як цей Жмайло, то варто побратимом звати. Вiн над тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слiд козаковi плакати, мов бабi.

- Воно правда, що бiля недужого то жiнки краще заходитися знають. Ваша Маруся, пане сотнику, то янгол.

Маруся, почувши це, спаленiла i зараз вийшла прожогом з хати.

- Ти, козаче, менi дiвчину засоромив i сполошив. То ще добра дитина, вона в мене одна, як одна душа в тiлi, бо сина я втратив.

Сотник не видержав, щоб цього не сказати кожного разу, коли зайшла розмова про його Марусю.

Надiйшов дiд Онисько. Дотепер то Петро його ще нi раз не бачив i не знав. Вiн, стрiнувши в сiнях Марусю таку веселу, догадався зараз, що тут щось доброго сталося, - Петра застав вiн перший раз при пам'ятi.

- То твiй лiкар, - каже сотник, - наш старий Онисько.

Онисько пiшов за теплою водою i став поратись коло рани.

- Чи ще дуже тебе голова болить?

- Ще болить, особливе, коли хочу її вгору пiдвести. Тодi в головi гуде, а у вухах страшно шумить.

- Ти ще трохи потерпи, лежи спокiйно, не пiдводячись, а за кiлька днiв то ми помандруємо у садочок, там буде краще. Сонце тобi бiльше поможе, як усi лiки.

- Спасибi тобi, дiду, за твою опiку, що не дав пропасти.

- Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобi бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що тебе не вiдступав.

Маруся, що ввiйшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.

- А хочеться тобi їсти?

- Щось воно так, начеб мене млоїло з голоду…

- Це добре, я зараз тобi заорудую. - Вiн оглянувся за Марусею. - Ого, поминай як звали, пiду сам. За хвилю принiс кухлик теплого молока.

- Поки що бiльше не дам, вибачай.

Петро приходив до себе з кожним днем. За мiсяць опiсля, як його сюди привезли неживого, вже ходив сам, пiдпираючись палицею. Виходив у садок i грiвся на сонцi, бо Онисько все говорив, що вiд променiв сонця чоловiковi кровi прибуває. Тут стелили йому кожухи i подушки. Маруся звичайно сiдала бiля нього, i любенько собi розмовляли.

Одного разу почув голос бандури. Вiн дуже зрадiв i спитав Марусi, хто це грає?

- Хiба ж вiн грає? От йно що вчиться.

- А принеси менi бандуру, будь ласка, хай попробую.

Маруся принесла бандуру. Петро попробував, а вiдтак став спiвати. Маруся задивилась на нього i слухала.

Петро, спiваючи пiсню, дуже зворушився. Йому зашумiло в головi, потемнiло в очах, i вiн зiмлiв. Упав ниць i дивився скляними очима, наче вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього i скрикнула в розпуцi:

- Козаче мiй, мов сонце, що ж я тобi наробила! Рятуйте!

На той крик перший прибiг Онисько з пасiки. Вiн принiс кухоль води i став Петра тверезити.

- Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну, не лякайся, Марусю, других сережок не обiцяй, вiн i без того очуняє.

Петро справдi очуняв.

- Ти, небоже, нiчим не хвилюйся - ще не можна. Коли подужаєш, то сам бандуру тобi принесу i заграти попрохаю, може, ще i тропака вдарю, лише ще не зараз. А тобi, Марусенько, хай не захочується печеного леду, бо усю мою роботу попсуєш, знiвечиш. Ти сама, коли хочеш, то спiвай собi, скiльки тобi завгодно. Це навiть добре буде: як ти спiваєш, то в мене в пасiцi краще бджоли мед носять. Але Петровi спiвати ще не можна. Ще мало кровi й мало сили. Коли людина хвилюється, то уся кров у серце набiжить, а для голови вже не стане. Вiд того морока приходить. Ось воно як.

Петро кожного дня нагадував Марусi, що дiд Онисько говорив i просив Марусю пiсеньок спiвати, щоб бiльше меду було.

Тепер було так, що Петро сидiв неподвижно, а Маруся сiдала оподалiк з якою мережанкою i пiсеньок спiвала.

За той час йшла весна цiлою силою. Дерева вкрились бiлим та рожевим цвiтом i розводили пахощi по садку. Бджоли увихались помiж квiтами, птичка щебетала, а Петро з Марусею сидiли у цьому раю i не тямили серед любої розмови нiчого, забули про свiт божий.

Часом прибiгала Горпина, пожартувала, посмiялась; заходила i Настя, Ониськова внука. Приходила i сотничиха, i сотник на хвилинку, i так минали днi за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до свiтлицi, i тут заводили поважнi розмови.

Старi догадувались, що мiж молодятами щось коїться, та не мали причини це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом i статечнiстю Петра.