Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Здається, що орда по такiй прочуханцi цього разу сидiтиме тихо. Оцим Сагайдачним то я буду пiклуватись, мов рiдним сином.

А на те каже Марко:

- Так вiзьмiть i мене, пане сотнику, на свiй хутiр, я без побратима жити не можу, i буду його доглядати краще всiх.

- Ти вертаєш на Сiч, - каже Жук, - тобi нема вiд старшини дозволу на хуторi жити. Не тобi з недужим возитися. Там є такi, що краще про нього подбають.

Нiчого було робити, бо непослуху сiчова старшина не стерпiла б.

По побоєвищi роїлося вiд смолоскипiв. Збирали ранених, заносили в табiр i тут їх перев'язували знахарi. Вистелили вози сухою степовою травою, i тут їх складали.

Для полеглих викопали могильники велику яму i сюди поскладали їх обережно, мов рiдних дiток. Понакривали козацькi очi i присипали землею. Кожний товариш кинув свою грудку. Чепiль вiдчитав молитву. Хвиля була дуже поважна. Не одна гаряча козацька сльоза поплила по суворому, степовим вiтром осмаленому лицi за добрим товаришем або й побратимом.

Рано рушили походом прямо на Сiч. Поки їхали разом з Чепелем, Марко, сумний мов осiння хмара, сидiв на возi бiля Петра, пiддержував рукою його бiдну безталанну голову i не вiдвертав вiд нього очей.

Та прийшла хвиля розлуки. Чепiль вiдлучився вiд сiчовикiв i подався з своїми козаками до свого хутора.

Марко цiлував Петра в блiдi уста, перехрестив його i заплакав, мов рiдна мати.

Опiсля сiв на коня i почвалав за своїми. Його серце мов клiщами стискало. Чи побачить його коли ще на цiм свiтi? Вiн заєдно оглядався за ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу…

Чепелева ватага мусила їхати поволi, бо везла багато ранених. Петра цiлу дорогу заливали водою, рознiмаючи йому зуби ложкою.

Приїхали на хутiр аж третього дня з полудня. Як ватага наблизилася, настав у цiлому селi великий рух. Усе село вийшло назустрiч. Питання перехрещувалися. Не одна мати заплакала за сином, не однiй дiвчинi защемiло серце за милим, за братом, а старi батьки та сивi дiди лише хрестилися та головами хитали. Вони вже привикли до того, бо не одну втрату доводилось їм на своєму життi переболiти. Така вже козацька доля, що не знаєш нi дня, нi години, коли треба все покинути та передчасно покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.

А тi, що стрiчали живих та здорових, радiли i повiтанням не було кiнця.

Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.

Сотник звiтався з жiнкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию i сердечно радiла, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.

- Годi-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти менi своїми пестощами вiку вкоротиш. От ти краще подбай про цього бiдного раненого та поклич сюди негайно пасiчника, старого Ониська, щоб йому рану перев'язав.

- А хто це такий, тату?

- От цiкава! Козак, та й годi, а до того ще самий славний, а тепер наш гiсть. Я гадаю, що мiж вами швидше вилежиться з рани, як на Сiчi. Ти, Марусю, перенесешся з своєї кiмнатки у свiтлицю, а ми там покладемо недужого. Йому треба великого супокою.

- Коли б хоч не вмер, - каже налякана Маруся. - Менi б було дуже його жаль.

- Коли досi не вмер, то, може, й подужає, а це все в божiй руцi.

Прийшов з пасiки Онисько, старий дiдок, з лисою головою, босий, лише в штанах, сподом мотузками пiдв'язаних, i в сорочцi. Вiн уходив на цiлу околицю за доброго знахара. Славно вiн знав складати поламанi костi i лiчив усякi недуги зiллям.

Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк i так його понесли у Марусину свiтличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними очима. Лице було блiде, мов полотно. Як його несли, то Маруся пiддержувала руками його голову.

Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести теплої води, роздягнув його i став розвивати рани. Крiм рани на головi, було ще одне ребро зломане i кiлька великих синцiв на тiлi.

Онисько понаганяв усiх з хати, щоб йому не заважали, i довго порався бiля недужого.

Увесь той час ждала Маруся пiд дверима, поки Онисько не вийшов.

- А що, дiдусю, чи подужає вiн?

- Дасть Бог що подужає. Кiсть не рушено, лише що живчик прорвало, то через це багато кровi втратив.

- Дiдусю, вилiкуйте його, прошу, а коли вiн подужає, то, далебi, вашiй Настi мої золотi сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного гостинця у батенька випрошу їй-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо менi цього козака дуже жаль.

- Еге ж, Марусенько, є кого жалувати, бо справдi хлопець мов тканий, для тебе якраз пiд пару. - Старий моргнув оком i погладив Марусю по голiвцi