Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Та показалося, що не всi татари були тут разом. Вже кинулись козаки на цю ватагу зi списами, як десь, наче з-пiд землi, стали збiгатись з усiх сторiн татари, що насiдали на козакiв густою лавою. Тодi i тi, що їх окружили, обернулися на них.

- До обозу, товаришi! - гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотiли, очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а їх була велика сила. Козаки оборонялись завзято. Вони надiялися, що Жук пошле їм пiдмогу.

- До купи, товаришi, не розбiгатися!

Так вiдбиваючись, стали козаки вiдступати. Петро боровся у послiднiй лавi. Вiн не тратив надiї, що переб'ється. Аж ось задуркотiв у повiтрi аркан, i Петро почув, як в тiй хвилi затягнула його петля за шию. Вiн впав з коня. Опiсля його так здавило, що втратив пам'ять i не знав, що далi робиться.

Коли прийшов до пам'ятi, побачив, що йому i другим товаришам пов'язали сирiвцями руки. їх посадили на конi, пов'язали ноги попiд животами i помчали далi. Очевидно, що прямували до Днiпра. Як перебрались через Iнгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нiчлiг. Козакiв познiмали з коней i, пов'язавши їм ноги, поклали рядком на землi. Порозпалювали огнi i пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим списом.

- От ми в полон попали, - шепнув Сагайдачний до свого найближчого товариша, -далебi, що краще б нам була смерть, нiж неволя.

Тим часом недобитки Петрової ватаги прискакали до обозу Жука i розповiли, що сталося.

- То все так буває, коли пiшлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. - Шкода менi тiльки людей i цього Петра менi жаль, бо з нього могло щось бути. Пiслати би на вируку, та чортзна, де вони тепер є? Певно, що татари на нас ждати не будуть. Менi нiколи тут довше гаятися. Пропало.

Стало заноситися на дощ. На небi не було нi одної зiрки. Петро лежав горiлиць i думав над своєю долею. Став стиха молитися. Товаришi перешiптувалися мiж собою. Їм всiм задеревiли пов'язанi сирiвцями руки.

Марко, коли довiдався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Вiн ломив руки i голосно плакав, мов мала дитина.

- Боже мiй, чого я пустив його самого, чому не пiшов з ним ураз?

- Говори, Климе, хай твоє не гине, - говорив йому старий козак. - Те саме було б сталося з тобою, що i без тебе. Були би ви оба пропали. Йому так на долi було написано, а долi конем не об'їдеш. Покинь дурне гадати. Йому нинi, а тобi завтра. Така наша козацька доля. А вже то козаковi не слiд плакати, мов дитинi, - тебе козацтво на смiх пiднiме.

Так уговорювали його козаки, та вiд цього йому нi раз не полегшало. Йому розривало душу. А далi побiг до Жука.

- Батьку рiднесенький, позволь менi зiбрати охочих товаришiв та на роз'їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.

- Я роз'їзд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе, i других. Вже й так не можу вiджалувати, що одного жовтодзьоба необачно пiслав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але пiд рукою досвiдного ватажка.

На те обiзвався козак, що з Петром ходив:

- Нi, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Вiн вiв свою ватагу умiло, по-козацьки, та цього, що сталося, вiн не завинив.

- Може, й так, але пропав сам, та й годi.

Марковi i того було досить, чого добився. Вiн побiг мiж козакiв i став їх пiдмовляти до поспiху.

- Братики мої, поспiшайте, рятуйте, повiк вам цього не забуду, може, ще виручимо.

- Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспiху користi не буде.

Вкiнцi Марко дiждався того, що роз'їзди згуртувались i поїхали. З одним поїхав i Марко.

Вже було по пiвночi. Став покрапати теплий дощ. Пов'язанi бранцi лежали на мокрiй землi i самi промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.

Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув бiля себе якийсь шелест, - хтось до нього пiдсовувався. Над ним замрiяла чоловiча постать у татарськiй кiнчастiй шапцi. Вона приблизилась до його вуха:

- Слухай, осавула, ти мене не пiзнала, а я тебе пiзнала зараз. Я Ахмет, твiй вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожi при вас.

Вiн став обмацувати рукою, потiм перерiзав сирiвець ножем на руках i ногах. Петровi задибенiли руки i ноги так, що не мiг ними ворухнути. Ахмет шептав далi:

- Зараз втiкай! Там пасуться нашi конi, бери одного i втiкай, хай тебе аллах береже!

- Спасибi тобi, добрий Ахмете. Дай менi ножа, хай i товаришiв визволю, я сам без них не рушуся.

Ахмет надумався, що йому робити, а потiм вiддав Петровi ножа:

- Хай буде благословенне iм'я аллаха! Коли хочете втiкати усi, то вiзьмiть i мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би менi бiльше додому i не побачити мого улуса i моїх дiток.