Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Сурмач! Труби… - не докiнчив слова, бо в тiй хвилi почув петлю на своїй шиї, i заки вспiв зняти її рукою, вона затяглась, i Касян повалився на землю. На нього налягло кiлька людей i стали в'язати, його душила петля. В головi шумiло, а очi вилазили наверх…

Та в тiй хвилi послав йому бог таких оборонцiв, про яких i не думав. Йому на пiдмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар, прискочили й кинулись на ворогiв. Татари їх не сподiвалися. Султанка хватила татарина за ногу i вп'ялила свої здоровi зуби, аж татарин завив з болю. Лиско скочив другому татариновi до горла i повалив на землю, аж прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобiднi руки, здiйняв петлю й пiдвiвся. Вiн гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.

Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися вiдчинити ворота, лиш їм те не йшло.

Те все вiдбулося бiля брами серед метушнi, але без крику. Крик Касяна за сурмачем прогомонiв безслiдно. Вартовi пильнували валiв i не знали, що тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пiстоль iз-за пояса i стрiлив на тривогу. Вiд того посхапувалося все iз першого твердого сну. Надбiгло поготiвля i кинулося до ворiт, куди пхалися татари, силкуючись виломити тяжкi ворота.

Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Вiн чув пiд воротами метушню i галас, та нiчого не бачив. Побiг на вал i запалив смолоскип, вiдтак запалив бочку зi смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.

Бухнуло великим полум'ям i стало ясно в цiлiй редутi. Татарва заревла пекельним голосом i рвалась у браму, як нетлi до свiтла.

Поготiвля стала до оборони й стала густо стрiляти з рушниць. Та тим не можна було ординцiв здержати. Вони пхались густою даною через мiст, поломили поруччя й стручалися в рiв, де калiчилися на гострих стовпах.

Сотник прокинувся зi сну й вибiг босий, у своїй куцiй кожушинi, на майдан.

Напад був такий нагальний, що всi потратили голови. Вартовi не знали, що їм робити: чи бiгти на пiдмогу, чи пильнувати валiв.

Тодi Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кiлькох молодикiв, пiшли пiд шопу й виточили звiдти гармату.

- Хлопцi, берiть порох i сiканцi, давай льонт.

Затягли гармату, мов сикавку, пiд браму й налаштували сiканцями.

- Геть сюди, козаки, геть вiд брами на майдан! - кричав Петро. - Я гармату поставив.

Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила густо перехiд пiд валом. У цю дiру звернув Петро гармату й приложив льонт до запалу. Було це в ту хвилю, як кiльканадцять татар висипалося на майдан.

Гукнув стрiл, мов у бочку, й аж оглушив усiх. Навiть тi татари, що вспiли на майдан дiстатися, замiсть кинутися на обслугу гармати, поставали, мов вкопанi.

- Давай другу гармату, - кричав Петро. - Стрiляймо наперемiнку!

Заки те сталося, гукнув другий стрiл. Перехiд завалився трупами й раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.

- Бий собачих синiв! - кричав Касян.

Козаки кинулись на горстку татар i били, чим попало. Касяновi подав хтось великого келепа. Настала рiзня.

Петро налаштував гармату залiзною кулею. Вона пробилась крiзь трупи й ранених i попала аж на мiст. За тим пiшла друга, третя…

Петро вiддав льонт пушкаревi й пiшов iк хатi, бо почув, що йому кров лице заливає. Хтось утяв його шаблею по головi. Мiг у замiшаннi хтось зi своїх його скалiчити.

Сотник стояв недалеко хати й дивився на храбрування своїх бравих борцiв. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що за його плечима щось тяжко впало.

Сотник оглянувся. На землi лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро з скривавленим ножем:

- А це що?

- Нiчого, - каже Петро, обтираючи кров з лиця. - Я йшов саме до куреня, щоби перев'язатися, бо кров менi очi заливає, та побачив, як татарин пiдвiвся з землi й хотiв тебе, пане сотнику, ножакою штовхнути ззаду. Я його випередив i зробив йому те саме.

- Хлопче, тебе ранено.

- Нiчого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.

- Ходи, я тебе перев'яжу, тут тепер без нас обiйдеться.

Пiшли в хату. Показалося, що рана була значна. Шабля на шапцi задержалась. Якби не те, то був би йому голову розчерепив. Так говорив сотник, засипав рану порохом i перев'язав полотенцем.

- Ти вже там не ходи, без тебе обiйдеться. Ми, слава богу, татарву вiдбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.

Петро не сказав нi слова. Вiн чув, що рана зачинає долягати, бо перед тим серед бойової гарячки того не завважив. В ушах стало шумiти, в очах iскорки скакали.

Зразу хотiв ще пiти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги. Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.