Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Дiти прискочили до Касяна i взяли його за шию та стали цiлувати. Касян кинув стругання i обняв їх, цiлував у русяву голiвку то одне, то друге i гладив по личку. Не мiг очей вiд них вiдiрвати, як в образок дивився. Сотник дивився на те крiзь щiлину. Бачив лице старого Касяна, i не мiг його пiзнати. Уся суворiсть щезла, лице випогодилося, прояснiло, вiн цiлий сiяв з радощiв. Сотник побачив, що в його яснiючих очах блистiли сльози.

"Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз на них схожi, радiє, мов мала дитина. От яку собi мiй друг любов знайшов. - Сотник вiдiйшов зворушений, не показуючися Касяновi. - Не треба старого соромити. Очевидно, вiн не хоче, щоб його пiдглядали".

Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.

"Може, хоч той не звiвся з глузду та, може, щось путнього порадить. Нехай буде, як хоче, але перемiнитися мусить".

- Петре, заходь до мене, дiло є.

Як ввiйшли в свiтлицю, сотник зачинив дверi i присiв на лавi.

- Чи ти бачиш, що в нашiй родинi завелося?

- Певно, що бачу, i так не може остатися, коли не маємо пропасти, - ми тепер збабiли, i не дай боже набiгу, - не здержимо.

- Слава богу святому, що бодай вiд тебе одного почув розумне слово, а то й Касян верзе, як здуру, - говорив сотник, розводячи руками.

- Iнша причина в козакiв, а iнша в дядька Касяна, - каже Петро.

- А ти знаєш яка?

- Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаємо сумну iсторiю його життя. Вiн втратив все, що мав найдорожчого на свiтi. Через те вiдбiгла вiд нього усяка радiсть. Не знала душа ясної хвилi. Тепер знайшов на старостi лiт серед твердого козацького життя двоє дiточок, на його янголяток схожих. Не дивниця, що зм'як, як вiск, i хоче на старостi лiт надолужити собi те, що в молодих лiтах стратив. Я його цiлком розумiю i виправдую, але це не приносить шкоди його лицарськiй славi, i коли зайде потреба, вiн знову перекинеться в давнього Касяна.

- Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвiдчений чоловiк.

- Спасибi, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому i не затроюймо ясних хвиль на склонi його життя. Вiн заслуговує на те, щоб цьому потурати. Увесь курiнь знає, що вiн з дiтьми водиться, а йому здається, що нiхто того не бачить i не знає; думає, що радiсть виключно для нього. Й нiхто не смiє з ним нею дiлитися. Йому здається, що кожне чуже око споганило б його святощi. Тому я наказав товаришам, щоб нiхто не важився зрадитися, що знає тайну старого. Нiхто не смiє заглянути в стодолу пiд ту пору, як старий туди пiшов. Бачите, пане сотнику, мене. Я втратив батька дитиною й не дуже його пам'ятаю. Батька заступили менi родичi мого побратима Марка Жмайла. Його прадiд був для мене прадiдом. I коли б я в гуртi людей побачив чоловiка, на старого Грицька Жмайла похожого, чи не зрадiв би я? Я б його по руках цiлував, я б… не знаю, що я би зробив.

Петро дуже зворушився. Сотник каже:

- Хлопче, нехай тебе обiйму. Такої душi, як твоя, я ще не бачив. Але таки скажи менi, як дiло повести, щоб i давнiй лад у редутi завести, й старого не обидити.

- Справа не важка, пане сотнику, й до осенi може бути все гаразд…

- Цiкавий я - як?

- Заснуймо зараз iз того боку редути вольницю й назвiм її Чубiвкою. Маємо бранцiв з Подiлля шiстдесят душ. Зразу вистане.

- Хiба ж самi баби будуть хазяйнувати? Мiж ними мало мужчин.

- Чого самi? Хiба в нас нема козакiв? А ще й iншi прибудуть; люде знають, де Чубова редута. Хiба самi козаки поженяться й заживуть на слободi. Поля, лугiв, лiсу, лук у нас вистане.

Як Петро те оповiдав, сотник не мiг з дива вийти над його розумом i статочнiстю.

- Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикi пари воркувати, та лише образа божа з того вийде; й церкву поставимо.

- Та як будуть вiнчатися без попа?

- Коли б стiльки лиха. Знайдемо попа з попадею i церкву поставимо.

- I гадаєш, що до осенi поставимо село як слiд, з церквою i зi всiма порядками?

- Не зi всiма, бо не буде в нас нi пана, нi жида, а самi вольнi люде, козаки. А дасть бог, то i школу заведемо, щоб дiти вчилися грамоти. Тодi Чубiвка стане славна на всю Україну.

- Коли ти так видумав, то даю тобi вдасть. Орудуй всiм i роби, як знаєш. Я нiчого не пожалiю, щоб гаразд все переведено. Тiльки, може, нам сил, робучих рук не стане.

- Пане сотнику, коли їм скажемо, про що йде, то днями i ночами будуть працювати.

- А ти вже любив яку дiвчину? Признайся!

- Моя дiвчина ще в попелi грається, а тут її нема.

- Ну добре! Одна нам буде бiда. Коли нас татарва занюшить, напевно, нiчого не вдiємо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир поведе.

- Будемо так робити, як роблять уходники на диких полях. Будемо стерегтись. А для безпеки прокопаємо пiдземний льох аж до самої редути. Розумiється, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а тисячу народу помiстила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду. Вишколивши їх, посилатимемо на Сiч, а вiдтак котрий верне, одружиться тут i заживе спокiйно, не знаючи нi холоду, нi голоду. Iз тої Чубiвки буде колись оселя, славна на цiлу Україну. Уходництво повернеться на нас. Вона набере такої сили, що й орда нiчого не вдiє.