Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Буде п'ять, - каже Касян.

- Тих поховаємо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять. Ще одне хочу сказати: обидва нашi молодi лицарi вiднинi переходять з новикiв у козацтво.

- Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин нинiшнього дня даю їм вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.

- Славно! Ходiмо до Петра! - гукали козаки.

- Кажу, що не можна. Вiн спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.

- А я ще мало не забув на своїх оборонцiв, - каже Касян.

Вiн став свистати, i на це прибiгли пси, мiж ними була Султанка, а Лиска не було.

- А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?

Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за горло. Вiн дивився на козакiв зизом i махав хвостом.

- От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.

Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.

- Йому зараз теплого молока дати. Бiдний, добрий Лиско! - Всi його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.

Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив, що карнiсть у редутi псується, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями були гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося, не було кiнця жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i пiд спiв соловейка заводили свої ахи та охи.

Кiлька разiв зачинав розмову з Касяном, та нiколи путнього нiчого не договорився. Касян все розводив руки i говорив:

- Годi, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординцi лише того ждуть, щоб своє вiдiбрати.

- Та бiйся бога, Касяне, у нас сiчовий порядок, як можна з жiнками? Козацтво геть знiвечилось, збабiло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебi, що кожний козак поперед усього хапав би свою дiвчину наперед себе та ховався б у мишачу дiрку, щоб її личка часом татарин нiгтем не задряпнув. Тодi ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришiв. Господи! Нащо менi треба було того всього?

- Не гнiви бога, сотнику. Дав нам бог велику побiду над поганцем, привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш i боговi хулиш…

- Тьфу на вас, старих i молодих дурнiв. Прийдеться мiж вами вдурiти. Та нi, я кину все, заберу свою мiзерiю i пiду на Сiч, а ви тут робiть собi, що вам завгодно; вибирайте собi за сотника яку Палажку або Катерину. - Сотник сердився, як ще нiколи, i пiшов у свою свiтлицю. - Тим дурним жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то вже м'якне, як вiск, але не можу з дива вийти, що сталося Касяновi? Може, вiн залюбився? От, старий здурiв до краю, i козацьку славу занапастив! - Сотник став сердечно смiятися. - Та я мушу його вислiдити, котра-то йому в серце запала. Тодi бiгме на смiх його поставлю, хай смiються, та, може, це його отямить. Бо так, справдi, не може бути. Старий був строгий i суворий, карав кожну провину в службi, а тепер-то молодики по головi йому скачуть, мов горобцi по полукiпку. Мушу його виловити.

I сотник став слiдити за Касяном. Виходив на майдан тодi, коли його нiхто не сподiвався.

I вдалося йому.

Одного пообiддя, тодi як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник iз свiтлицi. Перейшов майдан i зайшов до стодоли. I тут побачив таке, що йому й на думку не прийшло би.

Старий Касян сидiв на пеньку й стругав якусь iграшку ножем. Бiля нього бавилось на землi двоє дiток: дiвчина, може, десяти лiт, i, може, шестилiтнiй хлопчик.

- Дiдусю, - каже хлопчик, оперши свою рум'яну голiвку на його колiнi, - а вистружи менi шабельку, я хочу татарина бити.

- Добре, Iвасю, вистружу тобi шабельку i вчити тебе буду, як нею орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був…

- А наш татко, - обзивається дiвчинка, - мав шаблю справдiшню, гостру. Вiн так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.

- Татари - поганий народ, моя дитинко, їх треба нiвечити, бо то нашi вороги.

- Дiдусю, а менi не можна шаблi так, як Iвасевi, чому воно так? А я сильнiша за Iвася.

- Так уже бог дав, що жiноче iнше дiло, а козацьке iнше…

- А я тобi покажу, - каже Iвась, - що я сильнiший i тебе поборю.

Вiн схопився i хотiв поборотися з сестричкою.

- Годi, дiти, так не можна, - говорив Касян. - Коли б ви побилися, то я нiчого вам не зладжу i сердитись на вас буду. От, краще ви поцiлуйтеся, - ось так, то люблю, а тепер поцiлуйте вашого дiда.