Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вiрну службу, не позволяе нам йти в похiд i поживитись - значить хiба бiдувати дома, бо так панам подобалось.

До них писав Косинський:

"Дiйшло до нас те, що не спiшна його милостi пану старостi дорога з тими грiшми до вас, отже, вашмосцi, не барячись довго, зараз до нас поспiшайте".

Був ще на Українi другий рiд козакiв нереєстрових, тобто таких, яких в урядовий список нiяк не можна було змiстити. Польща, боячись козацької сили, встановила, що бiльше тисячки козакiв бути не може. Тi остаються на службi Речi Посполитої, дiстають вiд уряду плату (нiколи не доплачувану), а решта - все то поспiльство, пiдданi, яким вiд козацтва - зась.

Але приходили на Польщу прикрi вiйни, де треба було багато вiйська i то дешевенького. Тодi треба було збирати козацькi полки. До того було багато охочих. Кожному хотiлося вийти з хлопського пiдданчого стану в козацький, де були вольностi запорученi. Уряд польський радо їх приймав в козаки, але лише поки було треба. Опiсля наганяли знову тих охочих до плуга пiд панський канчук. З того виходило велике роз'ярення.

- Ляхи нас обманюють. Як треба було за їхнє дiло головою важити, то нас голубили i золотi грушi обiцяли, тепер показується, що тi грушi на вербi ростуть, - не пiдемо в панське ярмо.

Тодi Косинський пiддавав їм:

- Так приставайте до мене, а при Божiй помочi скинемо панське ярмо раз на все з себе.

Опрiч того було на Українi того козацтва, мов макового цвiту по мiстах i мiстечках.

Живе собi в городi смирненький, працьовитий та тверезий чоловiк. Стане на службу за челядника у якого ремiсника. Дотепний вiн та веселий, вмiє всiлячину розповiсти складно та людей смiхом морити. Нiхто не знає, хто вiн та й звiдкiля. Домує вiн цiлу зиму та лише наслухує голосу, йому самому зрозумiлого. А коли той голос почує, то мов пiд землю пропав. Ще з вечора лягав спати, а над ранок то й мiсце по нiм застигло. Аж згодом дiзнавалися мiщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо iншої козацької роботи тодi не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по дощi. Вони порядкувалися, криючись по широкiй Українi перед оком панiв та дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них одна-одинока цiль: прогнати панiв з України i зажити тут без хлопа i пана вольним козацьким життям.

Косинський перший повстав проти панського гнiту. То була перша хмара на Українi, вiдколи там Польща запанувала. То була хмара, з якої вдарив перший грiм народного гнiву. Початок зробив Косинський, кiнчало начате дiло гайдамацтво.

Косинський зiбрав ватагу з п'яти тисяч козацтва.

На перший раз вибрав собi Януша Острозького, сина Василя-Костянтина, який був тодi ляхом душею i тiлом. До нього належала Бiла Церква. Цей город лежав найближче козацьких земель.

Косинський вибрав до того найвiдповiднiшу пору, коли князь Костянтин поїхав з синами на королiвську елекцiю до Варшави. З собою забрав вiн найкращi вiйська з замкiв i постоялих мiсць, те саме зробив i його син Януш.

В Бiлiй Церквi орудував iменем князя Януша його свояк старий пiдстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було пiд рукою мало вiйська i то плохенького. Його жовнiри безвпинно зводили бучi з мiщанами, обдираючи їх з усього добра.

Замiтне було те, що те заняття Бiлої Церкви вiдбулося спокiйно, без проливу кровi i нiкого не покривджено, нiкому нiчого не рушено, крiм майна князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiякої шкоди.

Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким i всього низового вiйська.

Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпає, осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з своїм штабом.

Гетьман приймав його.

Булика поважився спитатися його, чи йому не совiсно чiпати такого могутнього пана, в котрого вiн їв хлiб-сiль i зазнав вiд нього не одного добродiйства.

Косинський поклепав його по плечу, та й каже:

- Проти старого князя я поки що не маю нiякого рахунку. На разi розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде.

- Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?

- Чи ти, князю, справдi не знаєш того, чи, може, лише показуєш незнайка. Ти також у тiм свої пальчики помачав, та тобi я вибачу, бо ти так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув, то зараз я тобi нагадаю причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив вiн менi, та не задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я наставляв свою голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi слободи шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся, що треба деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити, то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я бачив, що коли рука зiмлiє i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в князя камiнне серце. Я пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало товариство, чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком, бо як у Святому письмi сказано: не знаєш нi дня, нi години. Положив я там немалi заслуги для козакiв, для князя, для люду, для цiлої Речi Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв, спитай самого кошового Богданка Мiкушинського. Не одному нещастю я вмiв вчасно запобiгти, бо всi рухи татарської орди я мав на оцi i про все заздалегiдь дiзнавався.