Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Князь, маючи багато пустої землi, закликав робучий люд до себе на слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося вiдробляти за землю та платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не хотiлося рушати й деiнде шукати непевної долi.

До того, хлiбороб почував себе тут безпечнiше, як деiнде. Нiхто не чiпав його вiри, а густо розсiянi княжi замки, з добре узброєними залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед нападами хижацьких татар.

Траплялося iнколи, що загiн татарський нечайно шарпнув яке крайнєє село, та князь переводив ограблених на iншу оселю, а на татарах звичайно люто мстився. Iз тої речi князь жив добре з українським i низовим козацтвом, i тут вони, шануючи княже майно i людей, бували як у себе дома.

Кульчичане їздили кожного року в iншу сторону, пiзнавалися з княжими державцями i економами, пiзнавали народ робучий. Побачивши, що тут живеться людям краще, як у Самбiрщинi, вони чули до князя ще бiльше поважання.

За час побуту кульчичан в Острозькiй академiї, якось на другому роцi сталась подiя, яка цiлий острозький свiт дуже заворушила.

Перед недавнiв часом жив на службi князя убогий шляхтич з Полiсся, Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив i нагороджував, i здавалося, що вiн остане князевi вiрним до смертi. Що там мiж ними зайшло, нiхто того не знав, але Косинський покинув князя i пiшов шукати щастя на Запорожжi, як багато iнших людей тої доби.

Не знати, чи Косинський мав злiсть на князя, чи на його сина Януша, який зовсiм зляшився. На тi рахунки приготовлявся Косинський довгий час. Вишукував собi людей таких самих невдоволених, як i вiн, проти панiв, магнатiв.

На Запорожжi серед низового товариства кипiло проти Польщi. Король видавав часто унiверсали до руських воєвод, до "українних" старостiв, щоб не допускали до сполуки мiж низовцями й Україною. Не можна нiкого пускати нi сюди нi туди. Низовцям не вiльно нiчого продавати, анi купувати вiд них. В той спосiб хотiла Польща змусити запорожцiв до покори й послуху.

- Польща не признає наших вольностей, наших старих прав, не признає нашої виборної старшини, а наставляє проти нашої волi якогось старшого, якого ми не приймаємо.

- Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловiк i козак цiлою душею.

- Але нам накинений. Хай живе мiж нами, то коли покажеться, то i виберемо кошовим, хiба ж у нас не отаманували шляхтичi?

- Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього спiвають, або Дашковича? Може бути отаманом i Язловецький, але прийди сюди, братику, хай побачимо, якi в тебе зуби, - а накиненого старшого ми не приймаємо.

Так ремствували запорожцi, а Косинський пiддавав:

- Ще буде поганiше, панове товариство. Коли ви не вiдрубаєте руки, що за вашими вольностями посягає, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але ще на на- шу Сiч Запорозьку своїх кварцяних на постiй пришлють…

- Не дiждуть!

- Це лише вiд вас залежить. Як ви покажете свою силу, тодi й вони пiзнають, що не можна.

На Українi було невдоволеного матерiалу дуже багато.

Зачнiм вiд уходникiв. Як стало тяжко жити народовi українському через драчi, через панщину, то збиралися ватаги смiливiших людей у степ козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю, вели бджiльництво, ловили та в'ялили рибу, стрiляли звiрину. Було це дуже небезпечно, бо степовi хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир. Треба було орати, держачи зброю напоготiвлi. Але пiдприємство оплачувалось, i уходникiв не бракло, а тут було всього доволi, та не було панського гнiту Та пословиця каже, що бiди конем не об'їдеш. Пограничнi королiвськi старости пронюхали наживу i здержували повертаючих уходникiв, щоб їм платили вить, цебто дань, яку собi самi встановляли довiльно.

- За що ми маємо платити? - гукали роз'яренi люде. - Чи староство пiклується нами, як над нашими головами татарський аркан фуркне? Чи обороняє нас од напастi, чи то його земля, чи помагає нам її обробляти?

На те казали приклонники Косинського:

- Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то i там сягає лядська рука за вашою свободою i поверне вас у своїх пiдданих. Так буде доти, поки не проженете ляхiв геть у Польщу. Гуртуйтесь, хапайтесь за зброю i чекайте даного знаку.

Реєстровi козаки були невдоволенi, що Польща не виплачувала їм на час умовленої плати. Такi залеглостi множилися все. А на море йти було теж строго заборонено козакам. Польща замiсть вихiснувати могутнiй, молодечий розгiн козацтва проти невiрних, переоцiнювала силу Туреччини i боялася її погроз, якi сипалися з Царгорода на Польщу по кожнiм козацькiм набiгу. Отже, заспокоювала козакiв, як могла, коли не грозьбами, то просьбами, щоби на море не ходили.