Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Вiд сонячної лiтньої спеки видобувалися задушнi смороди з гниючого в мочарi комишу, що не можна було дихати i люде душились та кашляли. Вночi не було краще. До цього з'являлись цiлi хмари кровожадних i влiзливих комарiв, що обкушували людей до кровi. На землю насiдала густа мряка, що на кiлька крокiв не було нiчого видно.

Сагайдачний побоювався дуже про своїх людей. Коли б прийшлося довше так жити, то, певно, прокинеться вiд цього якась недуга, яка їх здесяткує. З цього важкого становища треба було чимшвидше видiстатися.

Вiн пiдганяв людей до поспiху:

- Поспiшайте, товаришi, бо се багно нас усiх заморить.

Незважаючи на свiй високий уряд, вiн знiмав жупан, роздягався до сорочки, облитий гарячим потом, працював заодно з козаками. Козакам не вiльно було сiдати або лягати на землю, не вiльно було пити зеленої води з багниська. Пiд нiч розкладали огонь з комишу, з чого виходив великий дим, що вiдганяв комарiв. Козаки сiдали вiдпочивати на човни.

Та мимо цих осторожностей, козаки стали западати на пропасницю, яка їх дуже мучила. Коли кого присiла, вiн лежав цiлими днями в байдаку у великiй гарячцi.

Нiхто не ремствував проти старшини, бо всi вiрили, що один Сагайдачний зможе їх вивести з того нещастя. Працювали всi невпинно, бо отаман працював з ними i не щадив себе.

Сагайдачний силою своєї твердої волi не пiддавався недузi, хоч не раз було таке, що аж умлiвав з утоми. При помочi свого секстанта витичив собi дорогу на Самару, i туди невпинно прямував. Ця мандрiвка так усiм надоїла, що iнколи приходило їм на думку викинути всю здобичу з суден або й судна покинути i втiкати. Та нiхто не посмiв такого слова сказати. Коли Сагайдачний цього не каже, так, очевидно, що того робити не треба.

По довшiм часi такого страждання видiстались з багнистого мiсця на узгiр'я, поросле лiсом. Всiм аж полегшало на душi. Тут було цiлком краще. Повiтря було чисте i здорове, натрапили на гарну рiчку, що плила до Мiуса, з чистою водою, якої козакам вже недоставало. Вода, яку позабирали у Кафi на човни в бочках, вiд гаряча була тепла i вже стала теж псуватися.

У Сагайдачного була ще одна жура. Вiн поспiшав добратись до Сiчi. Хто зна, яка доля стрiнула ту частину вiйська, що пiшла через Крим. Кожна днина була йому дорога. Та, поминувши це, треба було на тiм мiсцi вiдпочити. Багато було недужих, яких пропасниця з нiг збивала. Сагайдачний мав з собою цiлий шпиталь знеможених недугою, обезсилених товаришiв, яким нiчим було помагати.

У тiм мiсцi багато було усякого звiра. Дотепер жили самою рибою та сухарями. Тепер можна було добути свiжого м'яса. В лiсi були цiлi пасiки диких бджiл у дуплах дерев, а меду стiльки, що плинув дiрами, мов потiчки iз джерела, i застигав на вiтрi. Сюди сходились рiзнi звiрi та лизали солодку патоку. Сагайдачний казав недужим їсти багато меду. В лiсi було багато ягiд.

Сагайдачний пiдтримував того бадьорого духу, який запанував тепер мiж козацтвом, своїм дотепом та жартами. Знову забринiла бандура, залунала весела пiсня.

Тепер не можна було у Сагайдачнiм впiзнати того суворого ватажка, що не знав жартiв. Хоч страшний бiль голови морочив йому свiт, вiн не давався. Зараз послав досвiдчених козакiв розглянути, кудою найближче до Самари добратись, та вибрати пригоже мiсце, щоб попускати на воду судна.

Вони повернули третього дня з доброю вiстю, що Самара вже недалеко, i добрий берег знайшовся. Сагайдачний скликав козакiв i заговорив:

- Знайте, товаришi, що ми при божiй помочi перебули бiльшу небезпеку, як велика баталiя з турками. У сiй проклятiй сторонi ми могли усi загинути вiд гнилої пропасницi. Сiєї дороги нi я i нiхто з вас не знав, та що я вас туди повiв, то не винуйте мене за се, бо як самi здоровi знаєте, iншої дороги нам не було. Ми ще не знаємо, як поталанило тим нашим товаришам, що вертаються сушею. I хоч я, як дуже радий i вдячний небесному богу i святiй Покровi, що ми два днi вiд Самари i невдовзi побачимо Днiпро-Словутицю, то моя душа страждав неспокоєм, - що з нашими сталося. Нам, товаришi, треба поспiшати додому. Тому берiмось зараз до роботи. Спасибi вам, панове товариство, що мене слухалися, i я гадаю, що й далi так буде.

- Слава Сагайдачному! - гукали козаки. - Веди нас куди знаєш. З тобою ми у саме пекло пiдемо, бо ти поведеш нас до побiди…

Узялись жваво до працi. Судна пiшли в рух.

I справдi, третього дня добрались до Самари i поспускали судна на воду. Вдарили веслами, i судна помчали стрiлою униз Самари.

А коли заплили в Днiпро, кожний вмочав пальцi у днiпрову воду i хрестився, наче на йорданському водосвяттi.