Борис Грінченко - Брат на брата

- Нi, ти не знаєш… Просто диво!.. Степан Валюшний… ну, отой - Стукачiв зять… Розумiєш, приходить колись… "Дайте менi соцiал-демократичеську прокламацiю". - "Нема, - кажу, - в мене соцiал-демократичеської прокламацiї!" "Дуже погано, - каже, - треба, щоб була, бо наша партiя за демократичеську республiку стоїть". "А яка ж ваша партiя?" - питаю. "Як то - яка? Наша соцiал-демократичеська росiйська партiя… До нас агiтатор приїздив i завiв у нас партiю…" Думала, що побрiхує, як звичайно… Розпиталася - аж нi. Служив вiн щось мiсяцiв зо два чи зо три в городi… чи на заводi, чи дворником десь, - не знаю доладу… Вернувся на село вже з книжечками, а тодi й справдi за його слiдом приїздив аж двiчi агiтатор, органiзував їх… На другiй збiрцi було там кiлька й наших… та вони не пристали.

Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрiмав на передку, i, зовсiм притулившись на груди до чоловiка, заговорила тихше:

- Був i в мене… той агiтатор… Умовляв, щоб i ми до їх… Звiсно, я кажу, що нi… А вiн усе впевняє: ввесь народ вже свiдомо горнеться до соцiал-демократизму i незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсiм самотнiми "за бортом…" Саме воно! - думаю собi…

- Багато ж там людей? - спитався Корецький.

- Вони кажуть, що бiльш як сто… Але Петро довiдався певне, що тiльки сорок сiм.

- Все ж досить багато за такий короткий час.

- О, вони дуже рухливий народ! Бiгають, метушаться, раз у раз у їх збiрки, лiтератури багато…

- Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого.

- Так собi люди, - промовив Корецький. - Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку.

- Та це добре… погано тiльки, що трохи задираються з нами… А завзятий народ. Валюшний, дак той навiть таке каже: "Знаємо ми ваш парламентаризм!" - "Та що ж ти знаєш?" - питає Петро. "Господство буржуазiї, - каже, - а вас ми розкасируємо!"

Євген i Таля обоє засмiялися, уявляючи собi Валюшного з його витрiшкуватими очима, з його наївною вiрою, що над скарбами горять свiчки вночi й через те вiн таки найде колись скарб, i з фразами про "парламентаризм" i "господство буржуазiї".

Вже смеркалося. Вони їхали в темрявi м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрiмав, похитуючись на передку, i конi самi собi бiгли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтiли перед ними вогники в вiкнах ладинських хат, i незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, i конi побiгли швидше.

Дарма, що буденний день, а на вулицi було чимало народу, найбiльше чоловiкiв, i всi про вiщось жваво розмовляли. Корецький зрозумiв, що це - вiдгук сьогоднiшньої подiї. Вiн би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. I вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пiзнав Корецького, i в темрявi чулися голоси:

- Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили… Ось нарештi й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освiченими вiкнами, їх дожидають.

Конi спинилися перед рундуком. Корецький перший збiг на схiдцi й кинувся в хату. Спинився на мить, заслiплений свiтом… Було повно людей… Стiл серед хати… самовар парує на столi…

- Євген Петрович приїхали!.. - скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка.

- Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав… - задрiботiла маленька бiлоголова Лiда, в'ючися коло колiн у батька.

Корецький ухопив її на руки та й почав цiлувати їй щоки, великi сiрi очi, ручки…

Тодi спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцiлувався з нею, потiм побачив перед себе сивобороде обличчя шкiльного сторожа, дiда Терешка, i з ним почав цiлуватися… Враз почув поважний дитячий голос:

- Як це ти, татку, з усiма здоровкаєшся, а мене не помiчаєш?

Шестилiтнiй чорноголовий Володько заявляв претензiю за неуважнiсть до його особи. Серед смiху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию… Держачи його на однiй руцi, другою Корецький стискав руки Петровi й Якову i цiлувався з ними, а Володько вже пручавсь:

- Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидiти.

Знову смiх…

- Ми вас тут уже давно дожидаємо, - казали гостi.

- А ви ж як довiдалися, що я приїду? - спитався Корецький.

- Дак ми ж у городi на мiтингу були, - вiдказав Якiв. - Ще й Iван Петренко з нами… Тiльки вiн ще в городi зостався, а ми зараз вернулися додому пiсля мiтингу… Та вже все село знає, що вас випущено…

Ледве посiдали за стiл, - почулася тупотнява в сiнях i ввiйшло ще троє товаришiв: один, так само, як Петро з Яковом, колишнiй школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє - старших хазяїнiв з тих, що ходили на читання до вчителя й потiм пристали до громадки. Знову почулися привiтання. Таки посiдали, заходилися пити чай… Говорили, уриваючи, перескакуючи вiд одного до одного, поспiшаючись про все сказати… Петровi й Якову страшенно сподобався мiтинг.