Борис Грінченко - Брат на брата

Учитель ладинської школи Євген Корецький, прокинувшися в своїй камерi 18-го листопада 1905-го року, зараз згадав, що сьогоднi якраз виходить два мiсяцi, вiдколи вiн попавсь у неволю. Вiн поїхав до Києва, потрапив туди саме тодi, як вийшов манiфест 6-го серпня про Державну Думу. Всi розумiли, що пiсля всього того, що було - пiсля кривавої вiйни в Маньчжурiї, року напруженої боротьби дома, пiсля всiх тих вiч, страйкiв, бунтацiй, пожежi й кровi, несамовитих погромiв i народних бунтiв, - пiсля всього того це було занадто мало, занадто блiдо. Кожен розумiв, бачив, що це не може нiкого задовольнити, що всi країни, всi народи величезної держави, стисненi й досi в старих путах, не заспокоюються цим малим здобутком i справа вiдбуватиметься й далi… Люди з запалом читали прокламацiї, в яких пояснялося, через що реформа не може, i не повинна нiкого задовольнити…

З такою прокламацiєю в кишенi, з купкою нових книжок на полiтичнi теми та з папером, олiвцями й пiдручниками, купленими в школу, їхав Корецький з Києва; i як вийшов з вагону на вокзал у своєму невеличкому городi, - зараз же його арештовано.

На допитах йому казано:

- А, вы там конституционные приговоры составляете!.. Народные избранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократиею!.. Ну-с, - так обождите немного: вы очень поторопились!..

Вiдома рiч, що й арештовано його найбiльше через ту справу з "конституционным приговором". Звiсно, справник уже давно намагався в шкiльнiй радi, щоб Корецького скинуто з учителювання… Але все ж ця справа наробила тодi великого шелесту в їх невеличкому городi. Корецьким i його селом зацiкавилися поступовi люди з мiсцевої iнтелiгенцiї… Пiшла справа навiть у пресу, - ну, звiсно, що все це взято було до уваги, i Корецький мусив "обождать немного" та й дожидає вже два мiсяцi…

За цi два мiсяцi йому тiльки раз дозволено побачитися з жiнкою - на десять хвилин при жандармi… Навiть дiтей не пустили, хоч Таля взяла була обох… Тодi ще її не прогнали з школи, де вона була в його помiчницею; але тiльки через те, що за неї в шкiльнiй радi оступився Моловський… Другого разу його може не бути, i тодi… З чого ж тодi вони житимуть? А може вже й тепер треба про це питатися? Хiба вiн знає? Скiльки вже часу нiяких звiсток з волi! Спершу вiн мав деякi, бо приходили до тюрми новi арештованi. Знав, що з Японiєю вже замирили, знав про всякi розрухи… Але от уже три тижнi нiкого нового не приводять, забрали й тих, що сидiли з ним у камерi, - нi газет, нi людей: нiчого не знає, що дiється за цими мурами.

Знає тiльки, що там життя кипить, люди борються, добиваються… Горiла його душа, пориваючися й собi туди ж… Хотiлося робити й боротися i було страшно жалко за своїм селом. Дев'ять рокiв вибув вiн там у школi. Багато його школярiв єсть таких, що купчаться коло його й Талi, як одна духовна сiм'я. Скiльки книг з їми прочитано, скiльки розмов було!.. Трохи знання таки дано їм… Вiн з Талею передали їм частину свого власного я, вони мов уже рiднi їм зробилися - як же не жалко їх покидати? А надто тепер, коли ввесь народ зворушився, рветься до кращого життя, коли їм усiм так треба допомоги - словом i дiлом… Звiсно, -

Раз добром налите серце

Вiк не прохолоне! -

нiщо не зможе знищити зовсiм ту нацiональну й полiтичну свiдомiсть, яку дали вони вдвох своїм учням, але все ж народ живе в такiй страшнiй темрявi, що серед неї легко зблукатися навiть тому, хто, здається, нiби й знає дорогу!.. I так би хотiлося їх усiх бачити… Найбiльше Петра та Якова.

Та де там їх побачиш, коли й Талi до його не пускають… дiтей навiть!.. Чого ж уже дiтей не пустили? Що тiї дiти могли вдiяти? I де вони тепер усi троє? Чи здоровi? Ще нiколи не було йому так сумно, так жалiсно-болюче без їх… без тихих Талiних очей, без веселого щебетання дитячого…

Хоч би на хвилину, на одну хвилину побачити!..

Сiрi бруднi мури - загидженi, запляманi, холоднi - стискали його з усiх бокiв. Тiльки там, крiзь грати невеличкого вiкна, високо, мало не пiд стелею, видко було клаптик блакитно-ясного неба з кiнчиком бiлої хмарки, по краях прозорої, як серпанок. Осiннiй день удався теплий, сонячний i здавався Корецькому тут, серед цiєї брудної темрявої камери, не осiннiм, а весняним. Думка несамохiть нагадувала обсипанi бiлим цвiтом вишнi, запашнi, блискучi листочки на березах i довгi срiблястi вiти вербовi, похиленi над молодими гомiнливими хвилями веселої рiчки, що повилась серед широкої зеленої луки з розкиданими по їй плямами жовтих квiток. Яке все було гарне, безмiрно-прекрасне, весняне… Як же без його жити? Хiба ж це можна? Хiба ж риба може без води жити? О, як вiн тепер розумiв, як добре розумiв тих нещасливих!.. Непереможною силою тягло їх з тюремних мурiв, i вони йшли нi на що не зважаючи - iшли пiд кулi вартових, на голод i блуканину в сибiрськiй тайзi, не спинялись перед смертю своєю чи чужою, щоби тiльки побачити над собою широку блакить небесну, щоби почути повiвання вiльного вiтру, щоби припасти намученими грудьми до матерi-землi й цiлувати її, цiлувати божевiльними поцiлунками, ховаючи лице в пахучiй молодiй травi!.. О, за один такий день можна йти на все, зробити все!..