Борис Грінченко - Брат на брата

Брязнули ключi коло дверей, грюкнув засув. Принесено звичайний уранiшнiй чай.

- Горяченького! - промовив солдат-доглядач, ставлячи на стiл жестяний чайник i кладучи франзолю.

Корецький нiчого не вiдказав йому. Машинально, не думаючи про те, що робить, став поратися з чаєм, потiм швиденько випив його, мов роблячи те, чого не мiг не зробити з повинностi, лiг на лiжко, заплющив очi i знову почав мрiяти.

А що, якби справдi спробувати? Не всi ж утечi кiнчаються нещасливо. Бо доки його тут держатимуть, це невiдомо. Може навiть зашлють кудись на пiвнiч або на Сибiр… кудись мiж якути… Хiба там менше небезпечностi смертi? Аби грубий деспот-тюремник виявив свою грубiсть трохи в бiльшiй мiрi, а невiльник запротестував проти цього, - от уже й готова якась якутська трагедiя… А якби зараз вирватися туди - на зеленi луки, пiд сонячне небо! О!..

Вiн зiрвався з лiжка i обiйшов камеру попiд мурами, озираючи їх. О, дуже мiцнi! Вiн спинився перед вiкном, подумав… Звичайно, коли перепиляв би грати та мотуза путящого, то можна бути внизу… Але ж унизу пiд вiкном буде двiр, а треба бути за двором. Ну, то як же?

Корецький почав пригадувати собi, що вiн саме бачив, проходячи двором, уявляв план його, та нiяк не мiг дорозумуватися, де саме вiн опинився б, коли б iзлiз мотузом з вiкна у двiр. Здається, це вiкно з причiлку. Коли так, то тодi, ставши на землi, вiн повинен пройти до рогу будiвлi, перейти двором до середньої брами, нею вступити в другий двiр, тодi знову брама й аж тодi воля.

Так. Але ж саме в його пiд вiкном ходить вартовий, бiля першої брами другий, а брама замкнена i ключ у воротаря… так само й з другою брамою. Нарештi там, за останньою брамою, знову вартовий…

Що ж вiн з ними з усiма робитиме? Поперед усього свiй вартовий, той, що пiд вiкном… Корецький устав i пiдiйшов до вiкна… Ось чути його ходу. Вiн обходить частину будинку: проходить проз вiкно, завертає за рiг, тодi знову назад проз вiкно й завертає за другий рiг, стрiваючися з другим вартовим. Ну, то треба…

А що це за галас такий там, на волi? Мов який ярмарок чи базар. Але тут, - вiн добре знає, - нiколи не буває нi ярмаркiв, нi базарiв… А такий галас, мов величезне стовпище людей гомонить i вигукує… Нi, вже затихло.

Дак треба скористуватися з того часу, як вартовий завертає за рiг тюрми й не може бачити його вiкна. Чи можна встигнути?

Але галас на волi не втихає. Чути якiсь окремi вигуки, тiльки не розбереш що… А! догадавсь: це певне не на волi, а в дворi: привели або виводять великий гурт рештантiв, вони стовпились у дворi й чогось галасують… Може сваряться промiж себе… може з начальством лаються, "неповиновенiє оказують", як каже доглядач, а може так просто галасують…

Ану, порахує ще вiн, скiльки часу вартовий буває за рогом тюрми. Пiдождав, поки вартовий, здавалося йому, пiдiйшов до рогу будiвлi й почав рахувати. Раз, два, три… нарахував усього сто тридцять один… То треба держати вiрьовку напоготовi, прив'язану… За яких 15 - 20 секунд можна бути вже внизу, долi - саме тодi, як вартовий буде за заднiм рогом, i пробiгти до брами…

- Щоб набiгти на другого вартового, що стоїть на тiй брамi, - пiдказав вiн сам собi. - Нi, це дурниця, з цього нiчогiсiнько не буде.

То це ввесь його план руйнується й нема нiякого способу?

Але що це?.. Знов крик iще дужчий…

- Урра-а-а!..

Чого тi рештанти радiють? Не розумiє!… Якась дурниця!..

Хiба пiдкопатися? Ще б пак, - з другого поверху!.. Пробити помiст i пролiзти в перший поверх… там сидять "уголовнi"… треба, щоб i вони згодилися тiкати… Ну, але з їми справа небезпечна: коли б навiть i згодилися, то в їх завсiгди так трапляється, що вони когось задавлять або зарiжуть… якогось вартовника, або що… ну, а вiн - убивати людину… Нi-нi, - з ними треба облишити!..

Ну, а якi ж iншi способи? Просто коридором?..

Але все ж брами з вартовим не минеш! - знову сам себе перепинив. - Яким би способом не вийти, - завсiгди вийдеш у двiр, а з двору брама з вартовим неминуча… Неминуча, - пiдкреслив вiн слово думкою.

Безнадiя вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у неї, мов п'явка в тiло… Лiг на лiжку, закинув руки за голову, заплющив очi. Не хотiв думати, не хотiв почувати… Але почував - її, ту п'явку, що всмокталась у душу…

Скiльки ще буде тут? Мiсяць? Пiвроку? Рiк? Поки впаде режим?

Поки впаде!

Вiрив, що це буде, що неминуча це рiч, але коли вона здiється?.. Всьому є кiнець, але коли вiн буде?

А гинути тут, або там, - серед сибiрських тундр, далеко вiд рiдного краю!..

Коло дверей забрязкало замком, грюкнув, одсуваючися, засув. Чого це вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогоднi спокою не дають!