Борис Грінченко - Брат на брата

I, все ще всмiхаючися, вiн широко дихнув запашним холоднуватим повiтрям.

"Дышется легше, в три четверти груди…" - вихопився йому з пам'ятi вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї.

- А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! - сказав вiн сам до себе вголос i знову засмiявся.

Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи гавкав, дiти верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.

- Чаю пити мама кличе!.. - силкувався перегукнути Катая Володько.

- Цаю, мама!.. цаю, мама!.. - пищала й собi Лiда.

- Гав-гав-гав! - додавав своє Катай.

Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч їм уже йшла Таля, - її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся здава лося золотим у сонячному промiннi.

Сiвши в хатi за стiл, Корецький знайшов на своєму мiсцi зшиток з написом на першому боцi друкованими лiтерами: "Дарую татковi Корецькому!" Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були - все з пiдписами - i "татко, як вiн у школу йде", i "мамуся Лiду веде", i сам Володько, i баба Химка з дiдом Терешком, i Катай - усi страшенно похожi один на одного, тiльки Катай трохи одрiзнявсь од iнших. Усi були вертикальнi, а вiн горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати цi малюнки й базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю. Нехотя взявся за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований.

- Що тобi таке, Петре? - здивувався Корецький.

- Ви нiчого не чули, Євгене Петровичу?

- Нiчого… А що?

- В городi жидiв б'ють…

- Та нi!..

- Я оце тiльки з городу… Ходять хулiгани з дрючками, з ломами… Розбивають крамницi, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз… Жидiв, якi попадуться, б'ють без жалю… Я сам одного вбитого бачив…

- А що ж полiцiя?

- Полiцiя… По городу кажуть, що вийшов дозвiл на три днi жидiв бити… Полiцiя ходить слiдком та дивиться… та смiється.

Корецький споважнiв… Видима провокацiя…

- Та тут ще й у нас не без лиха, - казав далi Петро. - Вже з тих хулiганiв кiлька душ i до нас прибiгло… Зiбралися в Семенюти… Там уже з ними i Карпенко, i Старостенко, i Валюшний…

- Як? Валюшний?.. Та вiн же…

- Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усi гуртом: "Домократи хочуть землю в нас одiбрать та жидам оддать, - не попустимо!" Ходять улицями, бiлий хлак собi почепили… Приїхав становий та їм назустрiч: "А што реб'ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?" - "Чорная, ваше благородiє!" "Хто у вас тут первий зачинщик?" Вони всi: - "Учитель Корецький!" "Ви його провчiть, реб'ята!" - "Провчимо, ваше благородiє, так, що не буде й рясту топтать!" "Нет, зачем так, - штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!" - "Та ми вже знаєм як: не буде бiльш не то на мiтингах, а й нiяк говорити!" "Ну, как знаєте! Крепко держiтесь… Ура!" - Тодi всi: ура! Вiн поїхав, а вони пiшли пiд монополiю та й стали там пити… Треба поспiшатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були…

- Євгене, що ж це?.. - почувся тремтячий голос, i Корецький побачив перед себе зблiдле Талiне обличчя з широко розкритими очима.

Корецькому теж забило на мить дух, але вiн перемiгся. Трохи помовчав i промовив:

- Талю, тобi треба забрати дiтей i пiти звiдси.

- А ти, Євгене?.. А ти?..

- Я зостануся тут.

- Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб'ють!..

- Не вб'ють… Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… А ти йди!..

- Нi, в такому разi i я повинна тут бути, i я зостануся!

- А про дiти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… - промовив Корецький, показуючи на Лiду, що спокiйно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.

Таля глянула на дiтей i похилила голову…

- Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. - говорила вона, вхопивши його за руку.

- Не можу, моє серденько, - тихо вiдказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. - Не барися, - пожалiй дiтей!.. Iди до Петра… Вiзьми з собою Химку, хай вона понесе Лiду… А Петро проведе вас…

- Треба сповiстити наших, - казав Петро. - Я вже до декого по дорозi забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав… Василь та Дмитро в городi, Iван десь пiшов… Треба ще до декого…

- Але поперед усього одведи їх… Дiти вже були готовi, - можна було йти. Але Таля знов спинилася.