Борис Грінченко - Брат на брата

Сiв проти сонця й почав грiтися. Помалу входило в тiло тепло, а з ним потроху верталася й сила.

Вже було опiвднi, як почув ходу - трiщали сухi гiлочки пiд ногами. Вже наближалося; можна вже було розiбрати, що йде тiльки один чоловiк. Нарештi, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у руках, i Корецький пiзнав Якова.

Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидiв за катрагою збоку, i покликав стиха:

- Євгене Петровичу!

- Я тут, - озвався Корецький. Якiв уже бачив його.

- Принiс вам обiд…

- Спасибi!.. Сiдай!..

Якiв положив вузлик пiд катрагу, а сам сiв зараз же бiля Корецького на купi мокрої соломи. Учитель пильнiше глянув на його блiде обличчя й помiтив, що губи в його почали нервово тiпатися i враз буйнi краплистi сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю.

- Якове, чого ти? - спитався Корецький. - Що ще сталося?

- Нi, нiчого, - одповiдав, ледве вимовляючи, Якiв. Нiчого…

- Чого ж ти плачеш?

- Був у школi.

I, зiпершися лiктями в колiна, вiн обхопив лоб руками i, так похилившися, тихо, мовчки плакав…

I Корецький почув, як i в його щось пiдкотилося до горла, так само почали тремтiти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю.

Сидiли вдвох, ученик i вчитель, i мовчки плакали…

Затихли. Обом стало мов трохи нiяково несподiваних слiз i обидва мовчали якийсь час.

Перший загомонiв Якiв - розказував, що тепер дiється в Ладинцi.

Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогоднi якось притихли й не вилазять iз своїх дворiв. Вiн стрiв Валюшного на вулицi, - той одвернувся, похнюпившись, i швидко проскочив далi: сором було в вiчi дивитися.

Уже є звiстки про погроми й по iнших селах. У Солтиковi погромили й зарубали сокирою лiкаря за те, що вiн "демократ", трохи не вбили вчительки, а тодi пiшли й погромили пана; хотiли й його вбити, та заздалегiдь утiк. Тодi солтикiвцi пiшли до своїх сусiд у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: "усi пани проти царя: виб'ємо їх до ноги, тодi вся земля наша буде". А пани побiгли до губернатора, щоб посилав до їх козакiв.

А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомонiли промiж себе на вулицi, що вчитель, мабуть, уже втiк поїздом. Може їх погнали вже туди, де панiв громлять; а може згодом i знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх.

Усе товариство тяжко засмучене. Сьогоднi збираються прийти сюди, - хочуть усi бачити свого вчителя…

А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серцi, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний бiль у душi.

- Я вам принiс обiдати, - нагадав Якiв, показуючи на вузлик.

- У мене ще й те цiле, що Петро дав, - сказав, ледве всмiхаючися, Корецький.

- То ви нiчого не їли? Вже другий день? Та ви ж охлянете!

- Не хотiлося…

- Давайте зараз обiдати, бо й я не обiдав, а на полудень нам принесуть.

Вiн заходився хазяйнувати: розiслав рушник, порозкидав на йому їжу… Корецький почув, що й йому хочеться їсти, i справдi став обiдати…

Пообiдали. Якiв допитувався, чи болить рана на головi й радив лягти вiдпочити: адже вночi вiн не спав i знов нiч у вагонi їхати. Корецького справдi хиляла знемога. Лiг на солому i швидко заснув твердим, спокiйним сном…

Прокинувся, глянув на небо крiзь дверi, - було вже нерано.

- Якове! - гукнув.

- Ми тут! - озвався той збоку.

Корецький вийшов i побачив з Яковом Петра й Панаса.

Вони прийшли недавно i дожидалися, що скоро й iншi товаришi понадходять. Справдi - трохи згодом прийшов Iван Петренко, навiть з жiнкою - веселою бiлявою молодичкою, колишньою школяркою. Сидiли гуртом i переказували, що знали, про вчорашнi подiї на селi, а Корецький розказував, що було з ним у школi. Новi приходили по одному, по-двоє: треба було берегтися, щоб не помiтили погромники цих сходин. Помалу посходилися… Не прийшло шестеро: двох зовсiм не було на той час у селi, одного забули сповiстити, а троє… не знати чого не прийшли… Та про їх не хотiли зараз думати…

Сидiли купкою й стояли, гуртуючися коло Корецького - все молодi щирi обличчя; старiших з бородами було тiльки п'ятеро, а серед їх Панас, один з найприхильнiших…

Петро говорив до Корецького, i його поважне, трохи старе обличчя ставало мов ще старiше вiд смутку, що й на його налягав.

- Оце ви, Євгене Петровичу, їдете од нас, а ми зостаємося… Як сироти… Самi виннi: не доглядiли вас як треба, не дали вам помочi… Так сталося, що й не схаменулися, а вже лихо набiгло… Не гнiвайтеся на нас за те, Євгене Петровичу!..

- Не гнiваюсь, - тихо й щиро промовив Корецький, - бачу, що не можна було iнакше…