Борис Грінченко - Брат на брата

Вiн плакав… йому було жалко… А тi… а тим, що руйнували…

Але де ж Таля? Катай побiг тодi з нею…

Швидко пiшов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де вiн завертає, зiйшов наниз i знову видерся просто до Петрового городу. Перелiз через тин i, плутаючись у якомусь посохлому бадиллi, пройшов до току, а з току фiрткою в двiр. У хатi не свiтилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пiзнавши його, зараз стих i почав лащитися.

- А хто там ходить? - почувся тихо Петрiв голос, i з-пiд хати одрiзнилася темна постать i пiшла назустрiч Корецькому.

- Це я, Петре…

Петро кинувся до його, вхопив за руку i, не кажучи нi слова, повiв назад на тiк у клуню. Ввiйшли в середину. Петро причинив дверi й мовчки повiв його серед темряви аж у найдальший куток.

- Сiдайте тут! - промовив пошепки Петро й сiпнув Корецького вниз. Обидва посiдали на снопи. Тодi, схилившися йому до вуха, Петро зашепотiв:

- Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрiзь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо - живого не випустимо…

Корецький зрозумiв тепер, що то за їздцi були бiля школи.

- А Наталя Миколаївна, дiти - де?

- Не турбуйтесь… Вони живi й здоровi…

- Та де вони?

- Одвiз я… в Гайки…

Гайки - то був хутiр Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабiвкою.

- Ми так думали, - шепотiв далi Петро, - що хоч Наталю Миколаївну тут i не займають, та все ж краще їм бути поки що, далi вiд Ладинки. Вони спершу не хотiли їхати, - все за вас журилися… хотiли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слiдком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсiм не занято… що ви в лiсi тепер… Вони повiрили…

Написали до вас записку… То це недавно тiльки вернувся, одвiзши…

- Спасибi, Петре!.. А дiти не дуже налякалися козакiв?

- Нi, нiчого… Лiда не зрозумiла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: "Ну, я ж їм покажу, як виросту…"

- Наталi Миколаївни нiяк вони не займали?

- Нiяк… Вони, мабуть, i не догадалися, що то вона… i не питались нiчого… Дуже вас побито, Євгене Петровичу?

- Трохи… Тiльки по головi дуже вдарено… Одначе - нiчого… Що в школi?

- Усе погромлено… Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах… поки туди та сюди, - прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда… Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче… Кинулись вас, - нема… Почали шукати вас, а тут i погромники шукають… Силкуємося так, щоб нас не помiчали, щоб знайти вас та переховати, або може до лiкаря… Нiде нема… Де ви були?

- У цегельнi… в малiй шопi…

- Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, - ну, думаємо, там вас нема… та й не пiшли туди… У школi я познаходив деякi папери, - оддав Наталi Миколаївнi…

- Де лист од неї?

- Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…

- Правда…

- Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.

Корецький замислився…

- Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?

- Пiвнiч скоро.

- Поїзд уже пiшов. - Та вам тепер у город i не можна…

- Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?

- Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?

- Дiйду.

- Бо їхати воно помiтнiше…

- Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…

- Пiдождете до вечiрнього?

- Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.

- Еге, там безпечнiше…

- Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.

- Зараз хочете йти?

- Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…

- Я зараз…

Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч - на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…

Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.

- А це попоїсти… Їжте!..

- Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.

- Ходiть - i я з вами.

- А тобi чого?

- Е, нi, - щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде…

- То щоб i тобi впало,цього хочеш?

- Та нiчого не впаде… Пiду!..

- Ну, гаразд, - охiтнiше менi буде. Яром?

- Яром не так помiтно…

Вийшли з клунi, роззирнулись, - нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром.