Борис Грінченко - Брат на брата

Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, - посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.

- Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. - знову розкотилося серед темряви.

I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi заводи собачого плачу, i вiд їх ставало так безнадiйно, що хотiлося самому плакати, вити, як Катай…

З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали i, нарештi, вибiгали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.

Там, геть далi, бованiла в темрявi могила. При блiдому свiтi вiд кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе.

- Козак верхи, - прошепотiв Петро.

Так! Ловлять його i вночi.

Треба вертатися назад.

Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру.

- До верб, - шепнув Петро.

Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на пiвтори, - отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi вже iншим шляхом завернутися до лiсу.

Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана i раз у раз траплялися кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотiння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козакiв їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землi й лежали мовчки, нерухомо.

- Долго еще будем ездить? - почувся голос просто над їми.

- Да чорт его знает… Должно удрал уж он…

- Проехать разве оврагом?

- Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь… Дай-ка огоньку, брат!

Чиркнув угорi сiрник, блиснув свiт, засмердiло тютюном…

Далi затупали знову конi, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали i нарештi зовсiм стихли. Пiдождали, ще з чверть години, тодi Петро торкнув Корецького.

- Лежiть тут!

I тихо-тихо полiз угору. Корецький бачив, як його темне тiло посувалося кручею i як, нарештi, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, - тодi вернувся так само обережно.

- Не видко вже нiкого, - рушайте швидше!

I все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли з яру в поле. Корецький глянув навкруги - нiкого не видко було нiде. Хiба хтось сховався. Нахиляючися i припадаючи часом до землi, пiшли помiж купками чагарнику й верб i йшли так з верству - аж поки вибились на вiльне поле.

Нiчим не можна було ручитися, що й тут, на дорозi до вони не стрiнуть козакiв, але iншого способу добитися до лiсу в їх не було.

Пiшли швидко-швидко полем…

А навздогiн за їми лунав далекий собачий плач, мов тужiння на руїнах розбитої школи…

Дерева шумiли сумно й понуро, як налiтав на їх вiтер, i а тодi затихали, шепочучи жалiбно, мов на кого нарiкаючи. Вiтер часами хлюскав дощем у тонку горожену стiнку, а як вiн затихав, дощ ляпотiв по листю й по катразi одноманiтним i докучним ляпотiнням i здавалося, що йому не буде й кiнця. Зобгавшися на соломi, Корецький дивився в темряву, слухаючи одностайний плюскiт настирного осiннього дощу. Було холодно, вогко й безнадiйно сумно. Так безнадiйно, що не хотiлося вже нi жалiтися, нi навiть кричати з болю, хотiлося тiльки зiбгатися ще дужче, скулитися, як старий, хворий собака пiд отаким дощем, заплющити очi, щоб уже нiчого, нiчого не бачити, - i вмерти.

Дев'ять лiт працi!.. Працi щирої, повсякчасної, такої, що всi її радощi й болi стали їх особистими радощами й болями. Навiть кохання їх, подружнi справи - так тiсно злучилися, переплелися з тiєю працею, що все те творило одно цiле - часом гiрке й тяжке, але разом з тим таке гарне, позолочене сяєвом радiсних надiй!..

I все загинуло!..

Спершу сам, тодi вдвох - вони викохали кiлька поколiнь молодiжi, осяяної хоч невеликим свiтом знання й громадянської самосвiдомостi. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсiгди силкувалися не рiзнити з тим, чого навчали людей; iшли завсiгди, де тiльки могли, на помiч усiм, кому того треба було, iшли не через те тiльки, що так велiла їм iдейна повиннiсть, але й того, що їм любо було пiрнати в народне море, заспокоювати болi; того, що вони любили цих темних, пригнiчених тяжкою долею, людей i силкувалися виявити ту любов, як могли…