Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Саллі вся тремтіла, коли Морріс зайшов у повітку. Він і сам був пригнічений, що його так осоромила місіс Баггінс.

— Збирайся, — буркнув він понуро, — підемо в табір.

Саллі повкидала жужмом у свій сундучок речі, які витягла звечора, а Морріс позгортав ковдри. Вона одягла плащ та капелюшок, взяла в руки саквояж та клунки і вийшла на подвір’я, залите яскравим сонцем.

Кілька чоловік стояло біля повітки, обговорюючи пригоду. Серед них вона помітила Фріско та Педді Кевана.

— За акціями ти не побивайся, Моррі, — сказав один з чоловіків. — Треба тільки повідомити компанію, що ти їх загубив. А ми попитаємо, хто тут був зранку, і, якщо спіймаємо злодія, скличемо загальні збори.

— А ти де вештався, Педді? — спитав Фріско.

— От тобі й на!—обурився хлопець. — Чи не на мене ти хочеш усе звалити, Фріско? Ми ж були друзями з Моррі підчас походу. Такої підлості я б йому ніколи не зробив. До того ж звечора я водив напувати його коней в Кассіді, а вранці тут і не з’являвся.

— Ну гаразд, не лови гав і, коли що почуєш, катай до нас, — сказав Морріс.

Він був узявся за Саллин сундучок, щоб завдати собі на плечі, коли до нього підскочив Педді.

— Ні, ні, Моррі, давайте вже я, — вигукнув він.

Морріс передав йому сундучок і полегшено зітхнув. Він попрямував з двору, несучи свої ковдри та Саллині пакунки, але тут з крамнички знову вибігла місіс Баггінс.

— А може, ви спершу зі мною розплатитесь, а потім підете, містер Гауг? — зарепетувала вона.-— 3 вас належить п’ятдесят фунтів за обіди й провізію.

Морріс став мов укопаний і безпорадно озирнувся до неї.

— Всі мої гроші були в бумажнику, — через силу видушив він.

Саллі відчула,.що їй треба заступитися за чоловіка.

— Не хвилюйтеся, місіс Баггінс, ми повернемо вам усе, що заборгували, — сказала вона. — В житті моєму такого не було, щоб я комусь залишилася винна хоч пенні.

Матінка Баггінс злорадно заквоктала.

— Он як? — сказала вона. — Ну, скажу, легко ж вам дістаються ті пенні. Але мені потрібні грошики зараз.

— Ми не можемо вам дати того, чого в нас немає, — сказав Морріс.

Фріско виступив наперед і ривком висмикнув з-за пояса замшеву калитку.

— Нате, одважте скільки треба і заткніть свою пельку! — роздратовано вигукнув він.

— О, без нього й вода не освятиться! — верескливо зареготала матінка Баггінс. — Чекайте, Фріско, а чей вам окупляться ці грошенята.

Саллині щоки пашіли вогнем, очі палали гнівом. Вона була рада, що може нарешті повернутися спиною до крамнички і до цієї лихої жінки. Морріс пробирався поміж наметами та шурфами, прямуючи до пагорбів, що виднілись по той бік дороги. Але він ішов занадто швидко, і Саллі не могла за ним угнатись. Тоді вона відстала і приєдналась до Педді, який, спотикаючись, тяг на плечах її важкий сундучок.

Коли їх наздогнав Фріско, вона не наважилась підвести очі й лише квапливо пробелькотіла:

— Дякую вам, містер де Морфе. Чоловік розплатиться з вами при першій можливості.

— Не турбуйтеся про це, місіс Гауг, — недбало відповів Фріско. — Моррі для мене зробив би те саме. У нас так заведено — якщо в тебе, є золото, а в товариша немає, то треба поділитись.

Він пішов уперед і приєднався до Морріса.

Саллі була йому вдячна за це не менше, ніж за те, що він допоміг їм відкупитись від матінки Баггінс.

Педді зупинився, щоб перевести дух, і втупився очима в спину Фріско.

— Хай йому чорт, цьому Фріско, і завжди в нього золото є, — захоплено сказав він. — Ось побачите, місіс, колись ми з ним будемо першими людьми на приїсках.

Старательські табори були розкидані по всій низині, тяглися вони й вздовж гірського кряжа — на захід, до Великого Боулдера, та на північ, за приїск Хеннан, аж до широких стрімких схилів Маунт-Шарлотт. Морріс та Фріско розіпнули свої намети рядком біля підніжжя Марітани — крутої гори, вкритої низькорослим колючим чагарником та сірими кошлатими кущами, заквітчаними рожево-ліловим цвітом; вона високо здіймала до блакитного неба свою голу вершину.

Намети з брудно-рудого, просякнутого пилюкою полотна, намети із зшитих докупи мішків, криті мішковиною халабуди з іржавої жерсті від гасових бідонів, яку прибивали до каркасів з необтесаних жердин, курені з сухого гілля стояли повсюди серед тонких веретеноподібних дерев з рідким віхтем галузок біля самого вершечка, прикритим шапкою темного листя. Подекуди щирим золотом цвіту жовтіли купки приземкуватих кущів.

Цілий день скреготіли грохоти і хмари червоної куряви здіймались над ділянками старателів. Люди повзали по кряжу, мов якісь фантастичні комахи, порпалися в землі навколо шурфів, вигрібали пусту породу, розчищали нові шари. Монотонно рипіли коловороти, гуркотіло каміння, що його скидали на купи, шурхотіла, осипаючись в ямах, земля, порушуючи таємничу тишу пустельних рівнин. Час від часу хто-небудь з старателів кричав щось своєму товаришеві, і його голос дзвенів у чистому повітрі, немов уривок пісні. В безхмарній синяві неба похмуро й зловісно каркала ворона, нагадуючи всім про довге пекуче літо, коли вона клюватиме кістки людей, загиблих від спраги там, аж за обрієм, серед зарослів акації.