Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Але ніхто не заперечував, що цей виробіток буквально сяяв з усіх боків золотом. Більшість агентів та біржових маклерів сиділи майже до ранку, прикидаючи та сперечаючись про можливу вартість нового рудника. Кур’єр Армстронг помчав на своєму велосипеді з важливими телеграмами, які треба було відіслати з Південного Хреста. Агент одного з фінансових магнатів на верховому верблюді намагався випередити його. Кілька інженерів-гірників засідлали коней і теж поїхали в Південний Хрест, щоб зв’язатися телеграфом з своїми принципалами. Казали, нібито за нову ділянку вже було пропоновано двадцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів, але старателі відмовились продати її.

Білл Фогарті був на сьомому небі: похід на Лондондеррі обіцяв старому таборові приплив нових життєвих сил. Він справджував Біллову віру в те, що саме Кулгарді, а не Хеннан був і залишиться центром золотодобувної промисловості, а його готель — центром цього центру.

Лора й Саллі пішли подивитись на виставлені в банку зразки з Лондондеррі. По дорозі вони зустріли Марі, яка теж прямувала туди, і вони втрьох змішалися з натовпом, що вирував навколо зразків. Одна величезна брила брудного кварцу важила понад півтора центнера і на третину складалася з золота. Решта зразків була густо помережана прожилками сяючого металу. Строката юрба старателів, рудокопів, крамарів, акціонерів, фургонників, афганських погоничів верблюдів божевільними очима пожирала ці скарби, щойно вирвані з таємничих надр землі, і збуджено гула:

— Боже всемогутній!

— О аллах!

— Єзус-Марія!

— Та такого не бувало від часів Бейлі!

— Нічого схожого навіть Бейлі не знаходив!

— І це ж вони тільки копнули! Тонни золота, мабуть, заховані там!

— Він поб’є світовий рекорд, цей Лондондеррі!

Коли три подруги поверталися до готелю, їх охопила невиразна тривога, ніби вони вперше відчули грізну й зловісну владу золота — оте безумство, в яке, тільки-но глянувши на нього, мов під дією злих чарів, впадають чоловіки.

— І чому це так важливо — золото? — спитала Саллі.

— От дивачка, — не задумуючись, відповіла їй Лора. — Золото дає багатство, владу. Через те мужчини й ганяються за ним, мов божевільні. Адже, вони можуть мати все, чого забажають, якщо у них достатньо золота.

— Я знаю… — Саллі замислено наморщила чоло. — Тільки чому вони повинні залежати в своїх бажаннях від якогось маленького кавалочка металу, який доводиться видлубувати з брудного каміння? Мідь та залізо значно корисніші.

— Цінність золота — марновірство, — докинула Марі таким тоном, ніби в цьому не могло бути ніяких сумнівів.

— Ради бога, — вигукнула Лора, — тільки не говоріть про це вголос! Тут золото — божество, якому поклоняються всі. Навіть Олф! Іноді я жалкую, що він поїхав у Кулгарді, — хоч, звісно, якби він не знайшов тут золота, хто його зна, коли б ми з ним одружились. Але все-таки він якось змінився. І мені б не хотілось, щоб він сюди повертався…

— «Звабний голос сирени його спокій порушив…— стиха продекламувала Саллі. — Ні пестощі жінки, ні місто, ні праця селянська уже не приваблять збентежену душу».

— Не говоріть так! — вигукнула Лора. — А то мені здається, ніби я вже лежу в землі і хтось ходить по моїй могилі. Іноді, щоб позлити Одфа, я кажу йому, що золото — моя найлютіша суперниця.

— Це слова одного старателя, на прізвисько Суходув, — із сміхом пояснила Саллі. — Днями він пиячив у Фогарті, складав вірші і всім їх читав. Хіба ви забули?

— Ах, так! — Лора посміхнулась, і страх зник з її блакитних очей. — Звичайно, якщо тобі щастить на золото, скаржитись не випадає. Але наступного року я таки ублагаю Олфа виїхати звідси й пожити хоч трохи для себе. Коли подумаєш, що залишишся до кінця своїх днів у цій пилюці й задусі — аж моторошно стає, правда?

Саллі погодилась з нею.

— Mon Dieu, c’est effrayant, un tel sort! [13] Господи, яка жахлива доля! (франц.) — вигукнула Марі.

День за днем через місто з ранку до пізньої ночі валом валили старателі з віддалених приїсків — з Хеннана, Білого Пера, Ревучого Бурава, з Кешмена й Курналпі. В місті вони робили перепочинок, мчали до банку й пожадливо дивились на виставлені зразки, потім запасалися харчами, частувалися чарчиною-другою в пивничках, вислуховували останні новини про похід і рушали далі. Це була нескінченна процесія: люди верхи, возами і в ресорних колясках, запряжених кіньми та верблюдами; люди пішки, вкриті пилюкою, патлаті, з вантажем старательського інструменту; вони без упину йшли вперед у підв’язаних мотуззям черевиках або їхали на велосипедах, приторочивши до них свої клунки і табірне спорядження.