— І чому це батьки завжди такі нерозсудливі? — вигукнула Лора.
— Тоді ми з Моррісом втекли. Доїхали верхи до Банбері, а там сіли на пароплав — і до Фрімантла, а там уже й побрались. Тато й мама так мені й не простили цього.
— А ваші батьки живі? — спитала Марі.
— Тато потонув, переправляючись через річку під час повені,—сказала Саллі, й обличчя її спохмурніло. — А мама померла минулого року.
— Але ви не жалкуєте, що вийшли заміж за Морріса? — спитала Лора, гадаючи в думці, чи не спала вже романтична позолота з цього одруження.
— О ні! — палко вигукнула Саллі. — Ми були дуже щасливі, хоч іноді й випадали тяжкі хвилини. Спочатку ми жили в готелі в Перті, і Морріс накупив мені цілу гору уборів. Адже я була такою собі сільською простушкою, і він вирішив, що мене треба навчити добрих манер. Мама жахнулася б на саму тільки думку, що котрась з її дочок не вміє поводитися в товаристві мило і з гідністю. Але Морріс змушував мене ходити з кутка в куток по кімнаті, щоб перевірити, чи я зумію впоратися з шлейфом вечірньої сукні, і безліч разів я повинна була робити реверанси, перш ніж він повів мене обідати в губернаторський дім до леді Робінсон. Сер Уїльям Робінсон вилаяв Морріса за те, що Морріс, за його висловом, зловжив колоніальною гостинністю і втік не з тією дочкою, що треба; але прийняв він нас дуже добре. Кінець кінцем Морріс посварився з ним за щось інше. Я так і не дізналася за що. Потім ми виїхали на село.
Моррісів батько купив йому вівчарську ферму за Йорком. Морріс був дуже задоволений, але я з самого початку зрозуміла, що в нас нічого не вийде. Води там немає, робітників калачем не принадиш, а Моррісу хотілося жити як у себе в англійському маєтку. Коли Морріс продав Бунгарра і вклав і усі гроші у фрезерські рудники в Південному Хресті, батько його розгнівався не на жарт. Він перестав висилати Моррісу гроші, а тут рудники закрились, і ми, ясна річ, зосталися ні і з чим. Та якось треба було жити, і тоді я відкрила пансіон. Морріс злився за це на мене, але ж не могла я без кінця брати в крамницях у борг та позичати гроші.
Саллі заговорила тихше, в її голосі вчувався не тільки розпач, а й виклик:
— Морріс гадає, що з мене досить бути місіс Морріс Фітц-Морріс Гауг, а я кажу йому, що я дочка піонера, я не стидаюсь робити й робитиму все, що треба, щоб заробити на прожиття.
Вона підхопилася з місця і пішла геть.
Марі та Лора, глянувши одна на одну, підвелися з каменя, на якому сиділи, і побігли за нею.
Саллі обернулась і подивилася їм просто в обличчя, очі у неї палали.
— Я не винувачу Морріса, — сказала вона. — Просто ми по-різному виховані, від цього й усі незлагоди між нами. Я люблю його. І певна, що він мене любить так само, — хоч цього, може, й не скажеш, судячи з того, як він примушує мене чекати його тут. Навіть не завдав собі клопоту приїхати й зустріти!
Вона раптом заплакала. Та коли Марі й Лора почали втішати її і шукати виправдань для Морріса, запевняючи, що і він, звичайно, хотів приїхати, але не зміг, Саллі швидко опанувала себе.
— Яка ж я дурепа! — вигукнула вона, усміхаючись крізь сльози.
І вони купкою пішли до міста, весело перемовляючись та сміючися, мовби нічого й не порушувало їхньої приємної прогулянки.
Якось надвечір три подруги, з цілими оберемками квітів у руках, повертались до готелю Фогарті. Йдучи однією з вулиць повз жалюгідні халупи з гофрованого заліза та циновок, вони побачили, що біля вікон сидять китайські та японські дівчата. З розмальованими обличчями й старанно розчесаним волоссям, дівчата ці здавались неживими, мов ляльки. Марі зупинилась і, посміхаючись, стала їх розглядати. Саллі вражено зойкнула, а Лора була шокірувана і поривалась чимшвидше втекти геть. Японки дивились на них застиглими чорними очима, не посміхаючись, ніби то були просто картинки, вставлені в дерев’яні віконні рами цих убогих іграшкових будиночків.
Вулиця була майже безлюдна. Лише кілька чоловіків повільно чвалали широкою курною дорогою. В дальньому кінці стояв більший будинок, також з гофрованого заліза, але з вузькою дерев’яною верандою. На веранді у великому кріслі сиділа повна літня жінка, в чорній сукні, туго затягнута в корсет, а біля неї примостилося кілька дівчат. Одна з них млявим голосом наспівувала по-французьки:
В місячному сяйві,
Друже мій П’еро,
Напишу записку,—
Дай своє перо.
Свічка догоріла.
Скоро ніч мине.
Відчини ж бо двері,
Пожалій мене.
Читать дальше