Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

— Та він же цього не робив, люба, він…

— Мовчи вже, ради бога. Коли б схотів — приїхав би. Дінні каже, він і вдома в неї на шиї сидів. Вона працювала, мов каторжна, в своєму пансіоні, а він, бувало, й пальцем не ворухне, щоб їй допомогти. Великого пана із себе строїв. Не подобається мені цей Моррі Гауг, і ти, Білле, добре це знаєш. Скільки він зараз нам винен? Немалі грощі, напевне, і завжди, бачите, в нього порожні кишені, коли йдеться про сплату боргів, а от на покер хоч коли знаходиться як не гроші, то кілька унцій золота.

— Замовч! — гримнув на неї Білл. — Ти хочеш, щоб вона все це почула? Так?

— Якщо вона досі не знає свого чоловіка, то час їй знати, — огризнулася місіс Фогарті.

. Місіс Гауг сіла на ліжку, щоки їй палали вогнем. Вона через силу стрймувалась, щоб не кинутися в кухню й не крикнути: «Це неправда!» Морріс зовсім не такий. Він не зобиджав її. Він нізащо не хотів, щоб вона держала пансіон. Через те він і сердився. Хоча, звичайно, іншого виходу не було. Але ж не винен Морріс у тому, що на рудниках Фрезера виявилось мало золота і всі їхні гроші пропали.

Люди тут не розуміють Морріса: адже він приїхав у цей край працювати й почати нове життя. І як йому тяжко все це дається, хоч у, нього найкращі наміри! Щоправда, він не знає ціни грошам, бо вони завжди давались йому надто легко. Він просто уявити собі не може, який дорогий кожен пенні для того, хто в поті чола заробляє свій хліб. Всі, хто народився в сорочці, такі.

Гіркі й гнівні думки вихором крутилися в її голові. Це просто жах, що люди таке говорять про неї та Морріса. Вона не в силі терпіти їхню жалість. І не буде терпіти, вирішила Саллі. Але грошей у її гаманці дуже мало. Хоча б Морріс скоріше приїхав… Посилки з харчами, які вона слала йому з Південного Хреста, і плата за проїзд сюди в диліжансі забрали майже всі її заощадження, а життя в цьому готелі, мабуть, обійдеться страшенно дорого.

Містер Брайрлі сказав їй, що коли вони з Дінні продали ділянку, Морріс забрав свою частку готівкою. Невже це правда, що він багато заборгував у готелі і знов почав грати в карти? Прокляті карти й винуваті в усіх його нещастях! І навіщо йому ото грати? Звідки вона, оця хвороблива пристрасть до азартних ігор?

А може, він просто розлюбив її? Покинув саму в Південному Хресті — і жодного листа не написав! Хоча б якусь вісточку подав, хоча б слівцем озвався, чи живий та здоровий. Ось що мучило її найбільше. Ось чому вона й вирішила їхати в Кулгарді.

Як місіс Фогарті сказала? «Якщо вона досі не знає свого чоловіка, то час.їй знати…»

Так, час уже знати, погодилась в думці Саллі. Досі вона бачила Морріса крізь романтичний серпанок, яким сама його огорнула, коли вони разом втекли з дому і він одружився з нею; але тепер якийсь внутрішній голос заговорив у ній тверезо, критично, безжально. Навіщо закривати очі на правду? В Південному Хресті вона почала розуміти, що таке боротьба за існування, вона бачила, що людині доводиться вкладати в цю боротьбу всі свої сили й волю. Не можна без кінця бути такою наївною дурепою — робити все лише за покликом серця.

Якщо Морріс справді такий — якщо він ледацюга, егоїст, неакуратний у грошових справах, якщо його почуття до неї охололи, вона мусить влаштувати своє життя незалежно від нього, прибрати його до рук, коли треба. Надалі вона не дозволить своєму чоловікові нехтувати своїми обов’язками, як це він досі робив. Ні, ні! І більше не допустить, щоб він поводився з нею так, як до цього, її життя з Моррісом буде життям двох рівноправних сторін, в якому й вона зможе виявити свій розум, свою енергію. Обов’язок дружини перед ним вона виконає, але він теж мусить визнати за нею право мати голос у їхніх спільних справах.

Ніби підкріплюючи цим своє рішення, вона стисла тонкі, смагляві руки. Потім підвелася з ліжка, підійшла до вікна і розчахнула його навстіж.

Це вірно, думала вона, соромно Моррісу так ставитись до неї, залишати її так надовго саму-самісіньку й навіть не написати листа; одержувати від неї посилки й примушувати її оплачувати його рахунки за харчі, хоч у нього в самого — хай не завжди — були гроші. Міг би, здається, скинути з неї хоч трохи турбот та праці. Але ж ні, замість цього він грав у карти, розкидався грішми, як йому хотілось.

Далі так бути не може. Вона не дасть йому програти в карти і його життя, і своє. Вона сама здатна прогодувати себе: відкриє пансіон для старателів тут, в Кулгарді, або в Хеннані, як зробила в Південному Хресті. Але він повинен зрозуміти, що вона бореться не тільки за його майбутнє; а й за своє.