Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

У 1908 році Прічард була присутня на знаменних зборах Мельбурнського літературного товариства, коли поет-демократ Бернард О’Дауд, кумир молоді, оголосив маніфест «войовничої поезії». Посилаючись на Уїтмена, він твердив, що справжній поет повинен відповідати на животрепетні актуальні питання, писати про те, що «по-справжньому цікаве і в найблагороднішому розумінні корисне для людей». Полум’яна промова О’Дауда, спрямована проти концепції «мистецтво для мистецтва», знайшла глибокий відгук у душі Прічард.

Журналістика привела допитливу дівчину в трущоби Мельбурна і Лондона, в поліцейські дільниці і на збори Ліги борців проти потогонної системи на заводах і фабриках; вона бачила довгі черги в безплатні їдальні Армії порятунку, смердючі нічліжки, бездомних жінок, що спали на Темзькій набережній, голодні походи безробітних; перша світова війна, загибель брата, розмови з австралійськими солдатами в госпіталях остаточно відкрили їй очі на жорстокість існуючого ладу. Намагаючись зрозуміти природу соціальної недосконалості і знайти шлях до розв’язання болючих суспільних суперечностей, К. С. Прічард прочитала тисячі сторінок: Платон і Рескін, буддизм і християнство, фабіанський соціалізм, синдикалізм, анархізм Кропоткіна… Ключ був знайдений у 1917 році. Дізнавшись про Велику Жовтневу соціалістичну революцію в Росії, Прічард негайно почала вивчати праці Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. «Проходячи якось увечері мостом Принців —згадувала вона пізніше в «Дитині урагану», — я побачила перші плакати, що повідомляли про революцію в Росії. Отже, збулося. Збулася мрія вигнанців, з якими я колись зустрічалася в Парижі… Я не мала сумніву, що події, які сталися в Росії, повинні вплинути на життя людей в усіх країнах».

Коли письменниця досягла першого літературного успіху, — роман «Піонери» (1915) дістав премію на Всебританському літературному конкурсі видавництва Ходдер і Стаутон, — уряд штату Вікторія влаштував прийом на її честь, їй було надано право безплатного проїзду залізницями Вікторії і Нового Південного Уельсу протягом шести місяців. Але з 1920 року Прічард стала членом Комуністичної партії Австралії, і офіційних вшанувань їй уже не виявляють. На неї поширюється антикомуністична політика буржуазної держави в різноманітних виявах — від обшуків і вигуків «цю більшовичку треба вислати з країни!» до закидів критики в «пропаганді». На початку другої світової війни Комуністична партія Австралії була заборонена урядом. В 1950 році, в розпал холодної війни, австралійський уряд консерваторів робив усе можливе, щоб оголосити комуністів і всіх «підозрілих» поза законом, і тільки всенародний референдум зупинив реакцію. Але як би не склалися обставини, які б хмари не згущалися над її головою, Прічард ніколи не відступала від своїх принципів. Не було протягом півстоліття жодного важливого виступу прогресивних сил Австралії, в якому вона не брала б активної участі: організація руху проти війни і фашизму, допомога республіканській Іспанії, боротьба за заборону атомної зброї, протест проти брудної війни США у В’єтнамі. Герой її останнього роману «Невгасиме полум’я» Девід Івенс, втративши сина у безславній корейській авантюрі США, відмовляється бути знаряддям імперіалістичної політики і цілком присвячує себе боротьбі за мир.

З нашою країною К. С. Прічард пов’язувала багатолітня випробувана дружба. Письменниця несла австралійцям слово правди про великі досягнення радянського народу в книзі нарисів «Справжня Росія» (1934), в численних статтях і виступах. У роки Великої Вітчизняної війни вона була членом Комітету по наданню медичної допомоги Росії. Коли в 1941 році утворилося Товариство австралійсько-радянської дружби, Прічард ввійшла в його правління і об’їздила всю країну, закликаючи до встановлення дипломатичних відносин з СРСР. Вона виступала по чотири рази на день у великих містах — Мельбурні, Аделаїді, Сіднеї, Брісбені і в невеликих селах та шахтарських містечках. Вона торкалася всіх сторін радянського життя — від фінансової системи до літератури. Нашу літературу — Горького, Маяковського, Гладкова, Сейфулліну, Шолохова, Фадєєва, Леонова, Гайдара, Катаева — вона добре знала й любила. «Людство у величезному боргу перед, радянською культурою», — до такого висновку прийшла Прічард.

Літературний талант Прічард був надзвичайно багатогранним. П’єса «Брембі Ініс» (1927) перемогла на конкурсі на найкращу австралійську п’єсу (через сміливий викривальний зміст вона була поставлена на сцені тільки в 1972 р.). 1930 року вийшла збірка віршів «Закохана в землю». Оповідання Прічард писала все своє життя. Але все-таки основною формою художнього виразу для неї залишився роман. Найзначніші з дванадцяти написаних нею романів — «Робочі воли» (1926), «Кунарду» (1929) і трилогія про золоті приїски.