Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

— «Тубільці, — каже містер Енгельс, — знають нас головним чином по наших злочинах», — пробурмотів Кріс Кроу.

— А що сталося з Марітаною? — спитав Дінні, порушуючи тишу, яка знову запала на веранді.

— Вона іноді приходить до міста, — відповіла Саллі, кладучи немовля до другої груді. — Калгурла каже, що вона живе десь біля Маунт-Берджесу з якимсь білим — здається, його звуть Фред Кернс. У них ціла купа дітей, кінь і ресорна двоколка.

— Фред Кернс? Такни довготелесий хлопець, схожий на висушену акулу?

— Та він же, він, — похмуро озвався Морріс. — Неприємний тип.

— Бідолашна Марітана! — зітхнула Саллі. Вона пригадала ті часи, коли Марітана була зовсім юною дівчиною з чудовими карими очима, полохливою і граціозною, мов сарна. — Знаєш, Моррісе, вона називає себе метискою, і я певна, що це так. Вона сама розповідала мені, як двоє білих украли її матір, — ось чому вона не схожа на інших тубілок.

— Так, напевно, солдати з хентівської розшукної партії і каторжники-втікачі не дуже церемонилися з місцевими жінками, коли вони потрапляли їм до рук, — промовив Дінні.

— Це було ще до першого походу в Кулгарді, — зауважив Морріс.

Розмова урвалась; Морріс і Дінні мовчки палили люльки. «Про що вони зараз думають? — запитувала себе Саллі, намагаючись розгадати їхні думки. — Мабуть, про те, як усе змінилося, відколи перші старательські партії вийшли з Південного Хреста і розбрелися в різні боки, шукаючи золота». В ті часи тут з краю до краю пролягала величезна, невивчена, безводна і заросла чагарником пустеля. Навіть не віриться, що цілі міста встигли вирости за цей час серед цієї пустелі — вирости, розквітнути і, як Кулгарді, знову спустіти.

Така сама доля може спіткати і Калгурлі, — не допоможе ні залізниця, ні проект водогону, що обіцяє «ріки чистої води», які потечуть через приїски. Лихоліття кризи не милувало Калгурлі, хоч Морріс запевняв, що на біржі з’явились деякі ознаки пожвавлення. На приїсках один по одному закривались рудники, і сотні безробітних рудокопів з своїми сім’ями ледве животіли в злиденних напівзруйнованих халупах, а старателі подалися шукати щастя у Клондайк.

Багатьом здавалося, що кризі не буде кінця-краю. І вони пророкували, що незабаром Калгурлі перетвориться в таке саме закинуте рудникове селище, як Кулгарді, і тільки ряди будинків-пусток,. два-три трактири та кілька напівзруйнованих рудників на околиці нагадуватимуть про те, як колись вирувало життя у цьому місті — «перлині приїсків». Але старожили не поділяли цього песимізму. Вони пирхали, слухаючи похмурі віщування, і не втрачали віри в добрий старий Боулдерський кряж, що простягнувся навколо міста Калгурлі.

Морріс, немов підбадьорюючи Саллі, показав їй на брудні пасма диму, які поволі пливли в тихому нічному повітрі, залитому непевним світлом місяця.

— Зеб Лейн каже, що зараз розв’язується проблема сірчаних руд, якою нас весь час страхають, і що справи на Боулдері незабаром знову підуть на лад.

— Що ж, йому видніше, — промовив Дінні сухо. — Мабуть, справи підуть на лад, як тільки це стане вигідно для промисловців. Але колишньому завзяттю і багатству — зась. Не ті часи.

— І ми вже не ті, — вихопилось у Саллі.

— Вірно, мем, і ми не ті, — озвався Дінні, і в погляді його промайнув співчутливий вираз. — Ось деякі хлопці набрались розуму: продали першу ж добру ділянку і мерщій накивали звідси п’ятами. Білл Єгосафат, наприклад, осів на землі. Як тільки вони з Джонсом Крупинкою продали своє родовище в Леонорі, Білл подався на Схід, і тепер у нього ферма десь біля Ріверіни.

— Старій ері шукачів золота на цих приїсках настав край, — сказав Морріс. — Починається нова ера. Тепер зміцнюватиметься промисловість, і її інтересам буде підкорено все. Нам в якійсь мірі потрібен прогрес, який вона з собою несе. Зростання промисловості створило Калгурлі — дало нам рудники і залізницю.

— Так-то воно так, — палко сказав Дінні, — але афери і спекуляція, на яких побудована промисловість, довели нас, як бачиш, чортзна до чого. Ні, треба очистити приїски від усього цього бруду; ми повинні боротися за свої права безустанно, якщо не хочемо, щоб на наших приїсках грабували народ. Я маю на увазі не тільки таких, як ми з тобою, не тільки старих золотошукачів і рудокопів, а всіх, хто тут живе і працює і для кого приїски — рідна домівка. На них тримається все життя приїсків, а для промисловців вони все одно що грязюка на дорозі.

З глибини веранди почувся хрипкий голос Кріса: