Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Дінні й Тессі Ріган сиділи на приступках веранди, де зібралося ще кілька старателів, і, посмоктуючи люльки, обговорювали причини тимчасового затишшя в боротьбі за розсипища. Кріс примостився осторонь на одному з саморобних стільців, оббитих мішковиною, і час від часу докидав якесь зауваження. Педді, з розпатланим рудим чубом і дикими від збудження очима, порушив мирний хід бесіди. Коли хто-небудь з таким виглядом вдирається до гурту, це може означати тільки одне: наставляй вуха, десь знайшли золото — буде новий похід!

Кожен із старателів вмить насторожився, у кожного щось тьохнуло в грудях. Старі, досвідчені золотошукачі, такі, як Дінні й Тессі, удавали, ніби зовсім спокійно сприйняли Педдину новину.

— Ну, а де ж вони ростуть, такі самородки?

— Хто його знайшов — відомо?

— Ніхто ні біса не знає, — випалив Педді. — Приїхав панотець Лонг з Кеноуни і каже, що два хлопці знайшли здоровезний самородок. А більше шановний отець нічого не хоче казати. Поклявся, бачте, зберігати таємницю.

Тессі підвівся й підсмикнув штани.

— Ну, цим він не відбудеться, правда, Дінні? Треба самим поглянути, що там таке, та й манатки про всяк випадок зібрати, якщо…

— Похід уже почався, — перебив його Педді. — Дорога на Кеноуну аж кишить. Я з своїм напарником зараз відчалюю теж.

— Пробачте, мем! — гукнув Дінні Саллі. — На сьогодні обід відміняється!

З веранди всіх наче вітром здуло.

— Ну от, хай йому всячина! — Саллі підійшла до дверей і побачила, що всі вони вже поспішають дорогою до міста: і Дінні, й Тессі Ріган, і Педді, й решта старателів, а позаду всіх — Кріс Кроу. Пораючись біля плити, Саллі запарилась, аж мало не падала з ніг, і їй було до сліз досадно, що вся її праця пішла нінащо. Спересердя вона кляла золоту гарячку й усі золотошукацькі походи на світі. Ще тільки почувши, про що з таким захватом розливається Педді, вона вже знала, чим це скінчиться.

Морріс повернувся увечері й на диво спокійно розповів про новину, яку приніс панотець Лонг, і про дику метушню, що знялася в місті навколо походу до Кеноуни, де, як гадали, можна було щось розвідати. Вся ця справа здавалася Моррісу дуже сумнівною. Ні в поліції, ні в гірничому департаментті немає ніяких відомостей про цей самородок, сказав він. Якби самородок існував насправді, то його уже пред’явили б і заявка була б зареєстрована.

Звичайно, всі знають, що частина золота іде на сторону; але старателі суворо пильнують, щоб тут закон не порушувався. Утаювання золота тягне за собою конфіскацію ділянки. Отож навряд чи знайдуться такі, що, натрапивши на багату жилу, стануть нею рискувати. Через те великі знахідки, як правило, завжди реєструються, і тільки якась дрібниця просочується до рук перекупників краденого золота.

Саллі надивуватися не могла, як страшенно змінився Морріс. Раніше — до свого злощасного походу на Маунт-Блек — він перший кинувся б мов навіжений у цю нову погоню за золотом. Але після того походу, і особливо відтоді, як Морріс став трунарем, він цілковито збайдужів до всіляких чуток про нові золотошукацькі походи чи багаті розсипища, знайдені десь на новому далекому приїску.

Саллі знала, що Морріс через силу примусив себе зайнятися своїм новим ремеством. Заглушив у собі відразу до нього і тепер був навіть задоволений, що зумів домогтися успіхів на ниві поховання людей. Не велика то приємність — знімати мірку з небіжчиків, збивати труни або плентатися біля катафалка у похоронній процесії казна-куди на кладовище, казав Морріс. Попервах його просто з душі вернуло і соромно було людям у вічі дивитись, а тепер нічого, звик. Робота як робота, буває гірша. Просто доля зле пожартувала з нього. Але з жарту є зиск — ось що найголовніше!

— Це теж ніби свого роду невеличка жила, — сказав якось Морріс Олфу. — Хто б міг подумати, що я зароблятиму гроші на трупах! Ніхто наперед не знає, де лежить його щастя: Видно, мені судилося не копати золото, а закопувати мерців.

Морріс тепер весь час пропадав або в своїй конторі, або в майстерні, або в стайні; навіть пишався тим, як він уміє догодити пригніченим горем родичам небіжчика — ніколи не шкодує жалобного крепу, складає віршики для повідомлень про похорон, а для одного з своїх клієнтів навіть попросив Саллі наплести вінків з білих безсмертників.

— Бачиш, люба, я всіляко намагаюся ублаготворити померлу душу, — з гіркою іронією казав він.

Саллі просто не знала, що їй робити з Моррісом: він зовсім погрузнув у своєму похоронному бюро. Невже він більше ні на що не надіється і вирішив усе життя ховати мерців? Саллі навіть хотілося тепер, щоб він загорівся від цих балачок про золото і гайнув разом з усіма ловити примарне щастя. Але Морріс залишався незворушним і байдужим до всього на світі.