Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Ми мало не подуріли з радощів. Верхній шар пласта всуціль був із кварцу та золота. Ми заходились розбивати його, а потім поскидали куртки, зав’язали вузлом рукави й набрали стільки, скільки могли подужати. Та забрати всього було несила. Тоді ми викопали яму й заховали в ній цілу купу найдобірнішої руди — на добрий лантух з-під цукру. Коли ми звідти пішли, щойно перевалило за полудень. І от, повертаючись до свого табору, ми якось примудрились заблудитися, — надто густі були хащі, а ми такі схвильовані, що й під ноги собі не дивились.

Стемніло, і ми зовсім вибилися з сил, петляючи в темрявї з вантажем золотої руди. Але десь опівночі вчули побрязкування дзвіночка й пішли на цей звук. Невдовзі ми набрели на своїх коней: вони стояли навколо водойми, чекаючи, поки напоять. Ми так і зробили й завалилися спати.

Вранці ми знов подалися до нашого пласта. Після страшенної втоми ніч проспали як убиті й вирушили пізно. І чого ми не закілкували місця, де знайшли золото?! Бог його знає! Певне, засліпило нас те багатство, позбавило всякого глузду.

Та коли ми добралися до свого скарбу, ділянку нашу вже кінчали закілковувати Бейлі і Форд. Вони заявили, що ми просто жовтороті дурники і що, коли шукаєш золото, усе дозволено. Так слівце за слівцем — і ось уже Форд витяга револьвер і погрожує, що буде стріляти, якщо ми не заберемося звідси. Але Бейлі сказав: «Заховай-но цю штуку. Я не допущу стрілянини».

Бейлі був згоден, щоб ми залишилися з ними, але Форд уперся. Тоді Бейлі сказав: «Тут скоро почнеться бум. Якщо ви, хлопці, закілкуєте ділянку поруч з нашою, осюди на південь, ви візьмете з неї тисяч п’ять-шість. Адже ми закілкували дрібницю на такій багатій і великій місцині».

Ми так і зробили. Але Бейлі і Форд забрали собі ті зразки, які ми заховали в ямі. Частину з них подрібнили, а решту одвезли в Південний Хрест.

Томмі Телботу йшов тоді двадцять перший рік; девонширець, куцуватий на зріст, чорноволосий, очиці блищать, мов у пацюка. Чому він був таким роззявою і не закілкував ділянки одразу, як тільки помітив там золото? Цього старі золотошукачі ніяк не могли зрозуміти. Але ж Телбот і його товариші були страйкуючими гірниками, і старательське ремесло було для них новиною. А Форд і Бейлі собаку на цьому з’їли, та й, треба віддати їм належне, це ж вони перші розвідали приїск.

Більшість старателів стало за Бейлі та Форда: на їх думку, ті діяли цілком правомірно. Хоч дехто й доводив: мовляв, Телбот з своїми напарниками лише тому не закілкував ділянки, що просто не знав, як це робиться, — вони ж бо навіть не запаслися й дозволом на розвідку.

Арт Бейлі був чудовий хлопець, компанійський і добродушний, знавець місцевості й старательского діла. Перше, що він зробив, коли приїхав у Південний Хрест і оформив документи на ділянку, — про це всі знали, — він сповістив своїх товаришів у Мерчісоні, щоб вони перебиралися в Кулгарді і захопили з собою Макферсона; але старий Мак кудись щез. Ніхто про нього більше не чув.

Бейлі інакше розповідав історію про жильне золото в Кулгарді, ніж Томмі Телбот, а Форд — ще інакше, ніж Бейлі.

Бейлі розказував так:

Якось уночі Телбот з своїми дружками вдерся на нашу ділянку, набрали розсипного золота й закопали купу зразків. У мене вже закралась деяка підозра, і наступного ранку я пішов перевірити, чи все там гаразд; коли бачу — з’явилася яма і вибрано дуже багато золота. Я мотнувся до табору Телбота, але застав на місці лише одного з його дружків. Той сказав, що решта на розвідці. «Якщо вони знову вестимуть розвідку там, де й минулої ночі, доведеться їм скуштувати від мене свинцю», — попередив я.

Мені треба було поїхати в Південний Хрест, щоб зробити заявку. Я пообіцяв не вживати ніяких заходів проти Телбота і його молодчиків, якщо вони не чіпатимуть нашої ділянки і дадуть Фордові спокій. Навіть місце їм показав, де вони також могли непогано розжитись. Ми там за три дні взяли п’ятдесят унцій; та їм цього було мало. Разів двадцять ми були на ділянці, показували їм свої заявочні кілки. І все-таки Форд мусив знову і знову їх одганяти. Поки я їздив, він допоміг їм закілкувати поруч з нами ділянку на чотирьох. Ось, хлопці, як було діло, і більше мені нічого додати.

Форд, як видно, був справжній скупердяга. Завжди понурий і вовкуватий, він терпіти не міг, коли інші совали носа на його ділянку, і не мав ніякої охоти показувати будь-кому те золото, що вони його з Артом збирали в мішки, щоб одвезти в Південний Хрест. А золота було багато, хоч завались. Дінні клявся, що ніколи не бачив стільки золота в жодному таборі. Однак Форд розповідав історію про те, як його знайшли, по-своєму й зовсім інакше, ніж Бейлі.