Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Після великих солоних озер на Дев’яностій Милі почалася смуга пісків та обмілілих озер, і їхати стало важче. Але нещодавно пройшли дощі, а далі дорога побігла крізь зарослі акації та галяви соковитої трави. Під величезними валунами ховалися ковбані з водою, від каменя до каменя тягся суцільний мочар. Тут Морріс устрелив дикого індика, і спокусливі пахощі смаженого м’яса привабили собак дінго, які цілу ніч вили навколо табору.

Кон натерпівся лиха з своїм норовистим верблюдом. Пожирувавши на добрій паші, тварюка почала брикатись, шарахати в боки, опиратися й крутитись на місці, і це доводило старого до нестями. Він їхав, весь час тримаючи в руці товстелезного скрутня, і гамселив ним верблюда по голові, як тільки той починав норовитися. Кон був упертий не менше за свого верблюда. Морріс пропонував пристрелити худобину, та й квит, але Кон навіть чути про це не хотів. Ще не народився той верблюд, якого б він не приборкав, нахвалявся старий. Або він укоськає мерзотника, або ж сам віддасть богові душу.

Саллі боялась верблюда. Якось він налетів на верблюдицю в її запряжці й жорстоко її покусав. У Саллі кров холола в жилах, коли він ревів ночами або вишкіряв довгі жовті зуби, щоб укусити Кона, тільки-но той до нього наближався. Іноді він, стриножений, кидався тікати геть, а Кон біг за ним, повисав на віжках і бив його держаком кайла. Між людиною і смердючою цибатою потворою розпалилась непримиренна люта ворожнеча. Кон залишався господарем становища тільки тому, що нещадно бив верблюда, а сам завжди був насторожі.

Морріс також побоювався наслідків, до яких могла призвести ця ворожнеча. Йому зовсім не хотілось, щоб верблюд покалічив Кона або щоб старий по-справжньому зсунувся з глузду через цю злобну худобину. І те, й друге означало б провал їхнього походу.

Біля Скель Вісімдесятої Милі вони зустріли Паркіса, першого розвідника, що відкрив Лейк-Дарлот. Він повертався до Кулгарді. Паркіс похвалився, що за три місяці добув сімсот унцій золота й що там його залишилося ще сила-силенна.

Він розповів про дві нові ділянки, закілковані ним під розробку руди по той бік Маунт-Кетрін; розвідники кажуть, що це справді золота гора — величезний кварцовий пласт тягнеться щонайменш на дві милі. Заввишки він п’ятдесят футів, а завтовшки — п’ятнадцять; проби з глибини в тридцять футів показали дрібне і крупнозернисте золото в такій кількості, що й двадцяти п’яти машинам стане роботи не на один рік. А довкола, і в Чорному Пасмі, сотні акрів золотоносних земель, лише злегка промацаних, але ще зовсім не займаних.

Кон та Морріс були приголомшені. В думках і на язиці в них крутилося тільки одне: як швидше дістатись до Дарлота й закілкувати ділянки, поки на новому приїску не розхапали все до останнього золотоносного клаптика.

Саллі вже кілька днів мучилась від дизентерії. Вона силкувалась удавати, що почуває себе чудово: куховарила, з ранку до вечора правила возом, сміялася й жартувала. Але з кожним днем вона все більше підупадала на силі, від нестерпного головного болю їй туманилося в очах, і вона просто неспроможна була стежити за дорогою; вночі, коли вона лежала, загорнувшись у ковдру, під возом, її кидало в жар, а над ранок починало морозити. Одного разу, прокинувшись на світанні, зона побачила в складках своєї ковдри жовточереву чорну гадюку і закричала від жаху. Але гадюка зникла так швидко, що Саллі не знала, чи справді то була жива змія, чи їй таке тільке привиділось.

Саллі розуміла, що вона хвора, і хвора дуже тяжко, але твердо вирішила не говорити про це Моррісу. Вона нізащо не хотіла визнати, що труднощі походу виявились їй не під силу. Легше померти, казала вона собі, аніж позбавити Морріса шансів знайти золото. Тільки чи зможе вона їхати далі?

Якби ж то Морріс погодився залишити її тут, на дорозі, щоб вона могла вернутися в Хеннан з кимось із старателів, що їдуть туди в справах! Та він цього не зробить. Він теж захоче зостатися, захоче доглядати її. Він сам повезе її в Хеннан. І Кон розлютується, що всі їхні плани зруйнувалися. Та й небезпечно старому їхати одинцем з отим злющим верблюдом під постійною загрозою нападу тубільців. Зараз вони саме в тих краях, де нещодавно було вчинено різанину над темношкірими, і тутешні кочівники все ще жадають помсти. Всі старателі, що партіями зустрічалися їм на дорозі, застерігали, щоб вони не спали поблизу своїх багать, завжди мали зброю напоготові й триножили верблюдів десь подалі від табору.