Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Саллі знала, що Морріс витратив усі гроші на верблюдів та запаси харчів. Питання про її участь у поході вже не піддавалося сумніву. Само собою вирішилось, що вона правитиме верблюдячим запрягом, їй ніколи не доводилось мати справу з верблюдами, але вона чудово править кіньми, сказав Морріс, і, безперечно, дасть собі раду з парою старих верблюдів.

Авжеж, якось справиться, погодилась Саллі, радіючи, що наполягла на своєму і теж їде на північ. Після кількох днів дозвільного життя та відпочинку в Мак-Суїні вона була сповнена бадьорості й енергії і готова до будь-яких випробувань.

Приємно було скупатись, помити голову й переодягтися в усе чисте! Але Саллі навіть не могла собі уявити, як би вона просиділа кілька місяців без діла в цьому брудному, гамірному трактирі. А втім, вона шкодувала, що Кон продав своїх коней. То були міцні, витривалі тутешні конячки, їй було б набагато приємніше правити ними або навіть запряженою в біду старенькою Квіні, ніж оцими верблюдами. Та Квіні вже працювала на коловороті в руднику, де пайовиком був Фріско.

Фріско одним з перших привітав їх після повернення з Конової Лощовини. І привітав так радісно та бурхливо, ніби Морріс був йому рідним братом, що давно пропав безвісти й раптом знайшовся, а Саллі — світом очей його, отих темних очей, які завжди будили в ній тривогу. Проте коли Фріско дізнався, що Саллі теж збирається їхати в Лейк-Дарлот, вія просто вухам своїм не повірив.

Лишившись з Моррісом сам на сам, Фріско з запалом почав його відмовляти:

— Ти просто з глузду з’їхав, Моррі, — сказав він. — Для чого тягнеш з собою дружину? Край там лихий, темношкірі настроєні вороже, і взагалі не для жінки така далечінь.

На це Морріс недвозначно натякнув йому, щоб він не втручався не в свої справи.

— Залиш її тут, у Хеннані. Нехай поживе в Мак-Суїні. Якщо скрутно з грошима, я тобі позичу, — не відступався Фріско.

— Дякую, не треба, — Фріскова пропозиція ще дужче зміцнила Морріса в думці, що Саллі повинна їхати з ним. — Місіс Гауг сама цього хоче, — сказав він.

— Але ж вона не знає, що чекає на неї, — знову почав Фріско. — А ти знаєш! І ти не маєш права брати її з собою. Це просто злочин, коли хочеш знати мою думку.

— Ні, не хочу, — сухо відповів Морріс. — До речі, — вже дружелюбніше додав він, — у Хеннані зараз теж як у пеклі; лютує тиф і з’їхалась така погань з усіх кінців світу, що їй таки, мабуть, безпечніше буде зі мною. Джіммі Росс каже, що в дорозі легко роздобути і їжу, й воду. Погода, принаймні місяців зо два, стоятиме гарна. А Кон запевняє, що тубільці не вчиняють наскоків на табори, де є жінка.

— Заради цього ти й тягнеш з собою місіс Гауг? — осміхнувся Фріско.

Морріс густо почервонів.

— Іди ти під три чорти, — пробурмотів він. — Саллі їде тому, що так їй хочеться. Вона не хоче залишатися сама, і Кон її підтримує. Каже, що в поході вона варта будь-якого чоло віка.

Він одвернувся й пішов геть, а Фріско мовчки дивився йому вслід. Невдовзі він мав розмову з Коном.

— Ти просто йолоп, що дозволяєш Моррісу тягти з собою дружину в Дарлот, — навпростець заявив він.

Кон зареготався.

— Я? А я тут до чого? — грайливо запитав він. — Ти думаєш, мені ото треба, щоб за мною волочилась жіноча спідниця? Чи це треба Моррі? Місіс сама собі забрала в голову: поїду з вами — та й квит. А ти, Фріско, візьми й умов її залишитися в Хеннані, от нам і буде нагода перепустити по чарчині.

Старий лукаво підморгнув і вилаявся, але Фріско пустив його патякання повз вуха. Одне діло — мати славу джигуна, і зовсім інше, коли хтось витлумачить його щиру тривогу за місіс Гауг як спробу зав’язати любовну інтрижку.

Правда, Саллі віддала йому належне й не запідозрила його ні в чому, коли він сказав їй, що, за його відомостями, дорога на Дарлот дуже важка, а надій на золото мало.

— Я боюсь, вам буде дуже тяжко, мем, і ви просто не витримаєте, — сказав він. — Багатьом чоловікам це не під силу. Хоча Кон — досвідчений старатель і може виручити вас, якщо скоїться лихо. Та коли чоловіки чують золото, коли їх охоплює золота гарячка, на їхню розсудливість годі покладатись.

— Все це я знаю, — на Саллинім обличчі ледь майнула задирлива посмішка. — Можливо, через те я й хочу їхати з ними.

Перші дні походу минули без пригод. Вони лосувалися курною дорогою крізь чагарі, опівдні зупинялись перекусити й напитися чаю, а ввечері розвантажували верблюдів і ставали табором на ночівлю.

Кон їхав ча першому верблюді, Морріс — на останньому, а Саллі тряслась поміж ними на возі, запряженому парою верблюдиць та навантаженому баком з водою, старательським інструментом і табірним спорядженням. Стояла задушлива спека, відстані між водоймами, що їх доводилося долати щодня, були дуже великі; але верблюди йшли і йшли вперед своєю розміреною тихою ступою, поглинаючи милю за милею і заглиблюючись усе далі й далі на північ крізь неозорі сірі простори під злинялим від сліпучого сонця блідо-голубим небом.