Володимир Дрозд - Пришестя

Жінка пройшла мимо, не бачачи мене, я усе ще існував у іншому часовому вимірі. І тільки тепер я з душевним трепетом упізнав у жінці матір свою. І весь той травневий, сорок п'ятого року день до найменших подробиць, ніби я уже жив не своїм, а тим далеким часом, відкрився мені. Зранку по селу на правлінському жеребці носився Покришень і гукав у двори: «Бабоньки, Перемога! На мітинг, бабоньки!» Мітинг був серед дня, біля клубу, а до мітингу ми з матір'ю, святково вбраною, ходили у Ближній яр по щавель. Мати вела мене за руку, досі пам'ятаю тепло її шкарубкої долоні. А потім ми побачили зайця, що перестрибнув дорогу і сховався в траві на кладовищі. Я кинувся за зайцем і відстав од матері. Біля стежки, що вела через молоде жито на клинку поля до Ближнього яру, мати зупинилася, піджидаючи мене. Уся в сріблястому сяєві, вона, здавалось, не торкалася ногами землі, неначе небо, що прихилилось до мене, коли я рішився почати усе спочатку, тримало матір мою у своїх невидимих долонях.

— Ярославчику, де бо ти?

— Тутоньки, біжу, — відповів я тремтячим голосом на поклик матері і побіг до неї, відчуваючи, як травневий вітер надимає мою сорочечку з білого парашутного шовку і лоскоче худеньке дитяче тіло. А ноги мої в модних фінських черевиках лишали в поросі польової дороги маленькі босі сліди…

Життя повертало на круги свої».

У героя «Спектаклю» Ярослава Петруні — моє дитинство, все інше в нього — від диявола, який спокушав наше покоління впродовж десятиліть. Герой роману повертається у власне дитинство, аби усе своє життя почати спочатку. Ще одна з багатьох людських ілюзій. Ніщо не повертається на круги своя, життя у нас таке, яке воно було, на яке ми спромоглися у складному часові, що випав на нашу долю. І тільки ось так, у Слові, можливе повернення письменника у власне дитинство. Уже не по якісь моральні цінності, теж ілюзійні, бо їх там не було. Уже в досить зрілому віці, будучи автором декількох книг, я приїхав до Петрушина провідати хворого батька. Батькові здавалося, що письменники гребуть гроші лопатою, і батько скаржився, що я мало допомагаю — йому і своїй мачусі. Міф про наших попередників, сталінських «соколів пера», жив у народі. Я намагався пояснити батькові, що великі гроші заробляють лише ті письменники, хто вірно служить владі, на біле каже чорне і навпаки, хто елементарно бреше в своїх книгах. Батько вислухав мою пристрасну промову і по хвилі сказав: «І ти, синку, так роби…» Так званий народ десятиліттями тяжкого виживання, пройшовши через революції, війни, голодівки, був здеморалізований ще більше, аніж «народна інтелігенція». Тепер ми пожинаємо гіркі плоди тої деморалізації. Якраз в середовищі інтелігенції якщо не жили, то хоч би животіли паростки моральності і духовного опору тоталітаризмові. А повертаюся я до свого дитинства, до Хлопчика, аби ще раз відчути свою причетність до буття земного, та й не лише земного…

Іван Лозовий, чоловік тітки Палажки, повернувся з війни з чемоданом, повним сукна, на блискучому трофейному велосипеді. Він в'їхав на ньому в село, як генерал на білому коні. Генералів на білих баских конях полюбляв малювати пізніше мій батько. Велосипед мав високого, вигнутого, як баранячі роги, руля. «Кому война, кому — мать родна, — гомоніли жінки на лавочці біля Артемового двору. — Лозовий служив інтендантом і нажився…» Невдовзі він став у нас бригадиром, Бомбу одіслали в ланку, час керівних жінок у колгоспі скінчився. Того ж року чи наступного моя сестра Марія, скінчивши семирічку, очолила хутірську ланку. Ланка виростила високий урожай жита і ще там чогось, Марії колгоспне начальство пообіцяло звання Героїні. Лозовий, відомий бахур, сказав Марії, що стане Героїнею, якщо поїде з ним під скирту… Марія покинула ланку і пішла працювати на ферму. Батько наш повернувся з війська десь у вересні сорок п'ятого року, якраз возили з поля картоплю і мати перебирала її біля кагат. Хтось сказав їй, що бачив у полі Грицька, який простував на Хутір. Мати покинула кошика і бігла через Загальний двір, голосячи: «Ой, чи ж він без руки, чи ж він без ноги, чи ж він здоровенький?!» Я сидів на ступі під хатою, був вологий, прохолодний, уже осінній день. Городом од поля ішов чужий дядько в шинельці, солдатській шапці, в обмотках. Його зустрічали наші яблуні і з кожною дядько вітався, проводячи по стовбуру долонею. Тут з-за хати вибігла мати і з плачем кинулася до дядька в обійми.

Наступного ранку я лежав біля батька на полу, в постелі. І гриз рафінад, що його батько діставав із солдатського мішка. Окрім шматочків цукру в крихтах тютюну, він привіз мені ще пілотку. У ній я й піду через рік до школи. І забуду її під партою, і страшенно плакатиму. Другого дня на уроці підведуся і запитаю у вчителя: «Дядьку, а ви не бачили моєї шапки?» Відтоді і аж до класу сьомого мене тільки так і дражнили в петрушинській школі. А того, після повернення батька, ранку раптом випогодилося і наступило бабине літо. Павуки парашутили в синьому небі, наче білі хмарки викинули на землю свій десант. Війна закінчилася, але військова термінологія надовго вселилася у мову людей. Мати, як сімнадцятка, крутилася коло печі, готуючи сніданок. Поснідавши, батько з матір'ю взялися до роботи. Коло нашої пригребиці стояла копичка незмолоченого жита. Батько підмів двір і обставив його попід тинню снопами. Відтак клав снопи на середину току і, вимахуючи ціпом, молотив. Золотисте зерно прискало у всі боки, шерхотіло в снопах. Околот мати знову в'язала у снопики і ставила замість необмолочених. Потім вона віяла зерно совком, а батько спочивав на ґанкові. Я тулився до нього, уже батько не здавався чужим дядьком. Бо господарював на нашому обійсті. Через сусідську грядку придибала і обвисла на тину Рачишина Валя. Я гайнув через перелаза, став коло неї і гордо, радісно сказав: