Володимир Дрозд - Пришестя

Хутірські жінки брали льон ночами, аби не висипався, висмикували із землі з корінням, в'язали в снопики і викладали з них куреники. Я боявся сам залишатися в хаті і мати брала мене на льонище. Повний місяць висів над полем, суворий з лиця, наче колгоспний об'їждчик чи сам голова. Маківки льону шамотіли про щось своє, я не розумів їхньої мови, але відчував у тім шамотінні заспокійливу радість дозрівання, стиглості літа, що відбулося, і засинав під шепіт маківок в одному з куреників. Сестри возили льон у клуню, на Загальний двір, і з останньою ходкою мати відправляла мене додому. Вона брала в оберемок снопи куреника, в якому я спав, подавала їх на віз уже під рублем, оперезаний вірьовками, а слідом і мене сестрам у руки, сонного, розмореного. Одна із сестер цвйохала віжками, віз, височезний, схожий на скирту на колесах, рушав з місця, в розорах його трясло і гойдало, страх розганяв залишки сну. І знову над нами зависав місяць, так близько, що здавалося, простягни руку і торкнешся його білого, повного, холодного обличчя. Віз виповзав на дорогу і вже котився рівно, повільно. Я плив попід самісінькими небесами, з яких звисали китицями ще недозрілого пасльону зорі, вони весело переморгувалися, перемовлялися нечутними голосами, і тільки коли сова чорним, волохатим привидом зависала між возом і небом, наполохано німували. Віз вкочувався в село, торохкотів на вибоїнах повз нашу хату, а місяць плив за нами назирці, од верби до осокору, од осокору до Артемового в'язу, на верхівці якого у шапці гнізда дрімав білий, наче виліплений із снігу, лелека. Я ще не знав і не скоро знатиму, що ця мандрівка під зоряними небесами, на возі, навантаженому під рубель шамотливим льоном, у лагідних руках сестри Люби — на усе моє життя, але серце трохи не вистрибувало з грудей, тьохкаючи від захвату, завмираючи від солодкого щему, а очі вбирали земний світ, залитий місяцевою повінню, спрагло, жадібно, ненаситно.

Ближче до осені у кутку Загального двору, біля клуні оживав привод , що досі бовванів на зеленому моріжку купою іржавого залізяччя. У нього встромляли дерев'яні крила — обстругані, гладенькі бруси. У них запрягали коней або волів, зрізали виткий солонець, лаштуючи тік, а на тік викочували з клуні льономолотарку. Привод крутився цілісінькі дні. Скрегочучи на весь двір залізними, зубчастими колісьми, торохкотіла молотарка, ковтаючи з рук жінок снопи льону. І можна було всістися бочком на дерев'яні крила приводу, аж поки не запаморочіє в голові або не зжене, хльоснувши по витоптаній копитами землі пугою, погонич. Тоді клубком котишся вбік від приводу, лягаєш на випалений сонцем, колючий, але теплий солонець, і довго ще небо, сонце, весь білий світ крутиться перед тобою велетенською каруселлю, ніби й там, у чолопочку небесної бані, працює привод , що в нього впряжено хмари, за погонича в яких — вітер…

У Загальному дворі ніколи не зупиняється життя, навіть уночі на ґанках комор і біля вівчарні покахикують, блимають самокрутками сторожі. І Хлопчик — частина цього життя, невід'ємна, бо Загальний двір — уже в його пам'яті, свідомості, назавжди закарбований, уже не буде двору, не буде людей, які в ньому юрмилися, але усе те ще буде, допоки живий Хлопчик. А, можливо, залишиться і в слові його найдовше. Хлопчик днює в Загальному дворі, од ранку до вечора, і ночами йому сниться гонитва з качалкою попереду, під дзеленькотіння залізного колеса, наввипередки з вітром, по його піщанистих, витоптаних людьми, кіньми, волами, телятами, посмугованих боронами і культиваторами дорогах. Одного літнього дня у село приводять колону військовополонених. Німці, вилинялі, наче курки ранньої весни, будують телятник на бугрі, між старим кладовищем і водокачкою, їм варять тут же, у дворі, у величезному казані з трубою, усе те зветься польовою кухнею. За повара — німець, мати Хлопчика допомагає йому од колгоспу. Німці уже не страшні, але так само — чужі. Вони обідають, усівшись рівними рядами попід тином, на випаленій сонцем траві, на колінах у кожного — солдатський казанок. Вони вже наче коні в бригадній кошарі або як воли на волівні. І Хлопчик, збурюючи босими ногами пісок, що густою пасмугою зависає над німцями, біжить повз їхні чіткі ряди, повз казанки на їхніх худих колінах, від водокачки до клуні, де вони сплять ночами на соломі, від клуні до водокачки. Аж поки мати від польової кухні не завважує його біганину і сердито, дуже сердито, як здається, ніколи досі, гримає на нього: