Володимир Дрозд - Пришестя

— Ти що, очумів? Не бачиш — люди обідають! Геть відси!

І це теж — у пам'ять. Назавжди. Материна наука.

Узимку, поки не випадали глибокі сніги, Хлопчик бігав гулять через городи на сусідню вулицю до Чотирусів. Босі ноги ковзали по шерехуватій кризі. По струпкій, замерзлій землі, шурхали в першосніг, що вже білів у ковбанях. Спершу вони горіли вогнем, ближче до Чотирусової хатки дубіли і Хлопчик переставав їх відчувати, ніби вбирався в материні чуні. З порога він кидався на піч, де всю зиму гніздилося серед ганчір'я троє малих чотирусонят. Двійко старших уже ходили до школи, мати цілісінькі дні пропадала на колгоспній фермі, доглядала свиней. У хаті постійно пахло вареною в лушпинні картоплею, що її Чотирусиха приносила потайки, у приполі фартуха, зачерпнувши з фермівського казана. Сам Чотирус загинув на війні, похоронка прийшла скоро після вступу в село червоних військ. У Чотирусів майже кожного дня товкся сусідський хлопчик Коля, німий з народження. Його мати, теж німа, ходила по навколишніх селах — по куски. На теплому черені задубілі ноги швидко відходили, починали щеміти. Але Хлопчик витерпів би і не такий біль, аби лише, врешті-решт, сісти в куточку печі і узяти з комина карти , які Чотирусам подарував італійський солдат, коли вони ще стояли в селі. Це не були справжні карти, картами їх називали Чотирусові діти, не знаючи іншого слова. Це був набір кольорових листівок, на кожній з яких — намальована пташка. Птахи були не наші, вони були з країни, яка звалася Африка. У тій країні ніколи не траплялося зим, не замерзала земля і не випадали сніги. Там було завжди тепло. Так розповідали старші чотирусята, які вже відвідували школу. Хлопчикові у це мало вірилося, як це могло бути, щоб не було зими і снігу. Але птахи — ось вони, на замацаних пальцями картках, як живі, такі барвисті, наче зіткані з променів сонця, не щоденного, а сонця, що сходить Великоднього дня і піниться кольорами. Чудернацькі птахи, від крихітних, не більших од джмеля, до ширококрилих і дзьобатих велетнів, своїм існуванням, своєю реальністю віддаляли обрій, що був намертво пришитий до землі навколо ПЕТРУШИНА. Виявляється, світ — незміримо широкий, є в ньому інші краї, без зим, снігів, холоду, є інше життя, барвисте, як райдуга на небі після дощу. Хлопчик, поки діти Чотируса дуріли одне з одним або грали в намальовані на клаптиках паперу справжні карти, годинами в кутку печі вбирав у себе, всотував тих птахів і ті кольори. Повернувшись додому, лягав за комином, згортався калачиком, накривався з головою рядном, і перед його очима знову оживало буйство барв і різноманіття далекого, казкового світу, що зветься Африка.

Потроху поверталися до села хлопці і дівчата, яких було забрано до Німеччини. Малащина дочка, яка добровільно записалася до Німеччини, повернулася з чемоданами. У тих чемоданах, на заздрість сестер, було повно німецького одягу. Одяг Хлопчика не цікавив. Але одного дня вона зайшла до хати з квіткою на долоні, холодною на дотик. Коли згусли зимові сутінки, а каганця ще не світили, квітка раптом засвітилася в темряві. Засяяла червоно, як жива півонія на кущі, що ріс у них під вікном. І це було для Хлопчика справжнім чудом , і чудом була далека Німеччина, про яку захоплено розповідала Малащина дочка. Виявляється, є у широкому світі багато країн і народів, про які він ще нічого не знає. Світ у його уяві розпросторився безмежно і викликав тепер жадібну цікавість. Тепер Хлопчик усе частіше, слинячи пальця, гортав підручники сестер. Малюнки, які траплялися на їхніх сторінках, він запам'ятає назавжди. Сестрам не було коли читати йому, а мати лише знала розписатися. Літери Хлопчик уже запам'ятав, а відтак почав складати їх у слова. Тої зими, останньої воєнної, він уже сам прочитав підписи під картинками в сестриних підручниках. А ще через зиму він прочитає усе в підручниках — від першої до останньої сторінки — і ходитиме по хатах, випрохуючи, як Колина німа мати куски, випрохуючи книги. Але то буде уже на іншій сторінці життя Хлопчика.

Про ранок Перемоги я вже писав — на останній сторінці роману «Спектакль». Писав років п'ятнадцять тому, живіше, енергійніше, аніж написав би тепер, на схилі життя. Ось ця сторіночка:

«…Світло від зір розлилося по землі — і став день. Од клуні до кладовища (без хрестів, як одразу по війні, самі хвилі могил) промінилися рядочки м'язистолистого тютюну. На клаптикові поля навколо Ближнього яру зеленіло молоде жито. Польовою дорогою від села до Ближнього яру ішла жінка в довгій спідниці і вишитому червоним фартусі, у білій, з парашутного шовку кофтині і в такій же, з парашута викроєній, хустині. З-під хустини вибивалося руде волосся. І по всьому вимарнілому, але такому живому, доброму, рідному, з вимовними очима обличчю — руде ластовиння.