Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

В штабі армії хтось з панів генералів полегшив собі роботу. Відкрив книгу Фляйснера про військове шифрування, і справа готова.

Під час цієї розмови надпоручник Лукаш намагався подолати якесь дивне душевне хвилювання. Кусав губи, хотів щось сказати, але врешті почав говорити зовсім не те, що збирався.

— Не треба сприймати це так трагічно, — сказав він якось на диво нерішуче, — за час нашого перебування в таборі у Бруку-над-Літавою вже змінилося кілька систем шифрування депеш. Поки ми приїдемо на фронт, туди надішлють нові системи, але, я думаю, на фронті не буде коли бавитися розв’язуванням таких криптограм. Поки хтось із нас розв’язував би подібний шифрований взірець, від роти, батальйону або бригади не залишилось би і сліду. Практичного значення це не має.

Капітан Заґнер дуже нерадо притакнув головою.

— На практиці, — зазначив він, — принаймні з мого досвіду із сербського фронту, ніхто не мав часу розв’язувати шифри. Не скажу, щоб шифри не мали значення під час тривалого перебування в окопах, коли закопуємось у землю і чекаємо. А що шифри міняються, це також правда.

Капітан Заґнер відступав по усій лінії.

— У нас тепер в стосунках між штабом і фронтом чим далі, тим менше вживається шифр, і в цьому здебільшого винні наші польові телефони. Вони не точні і невиразно передають, особливо під час артилерійського вогню, поодинокі звуки. Ви попросту нічого не чуєте, і це викликає зайвий хаос. — Він замовк.

— На фронті немає нічого гіршого, як сум’яття, панове, — додав він пророчим тоном і знову замовк.

— За хвилю, — сказав він, дивлячись крізь вікно, — ми в Рабі, meine Herren! Солдати дістануть тут по 150 грамів угорської ковбаси. Півгодини відпочинку.

Заґнер подивився на маршрут:

— В 4.12 від’їжджаємо, в 3.58 всі повинні бути у вагонах. Виходити ротами: одинадцята і так далі. Zugsweise, Direktion Verpflegsmagazin № 6 [21] Взводами. Напрям: склад № 6 (нім.). . Контроль при виданні продуктів покладається на кадета Біґлера.

Всі поглянули на кадета Біґлера, немов попереджуючи:

— Доведеться тобі, молокососе, витримати бій.

Але старанний кадет Біґлер витягнув уже з валізочки аркушик паперу, лінійку, розграфив папір, поділивши аркуш по маршових ротах, і почав розпитувати командирів рот, скільки у них людей.

Та жоден з них не знав цього напам’ять, вони могли подати Біґлеру потрібні цифри тільки згідно з неясними записками у своїх блокнотах.

Капітан Заґнер з розпачу почав читати злощасну книгу «Гріхи батьків», а коли поїзд зупинився на вокзалі в Рабі, він захлопнув книжечку і зауважив:

— А цей Людвіґ Ґанґгофер непогано пише.

Надпоручник Лукаш перший вилетів із штабного вагона і попрямував до Швейка.

Швейк і його друзі вже давно кинули грати в карти, а денщик надпоручника Лукаша Балоун так зголоднів, що почав бунтуватися проти військового начальства і ремствувати, йому, мовляв, добре відомо, як пани офіцери набивають собі кендюхи.

— Тепер гірше, ніж за панщини, — просторікував він. — Раніше в армії було не так. — Його дідусь, який живе в нього дома на ласкавому хлібі, розповідав, що під час війни 66-го року офіцери ділилися з солдатами і курками, і шматком хліба. Наріканням Балоуна не було кінця, аж нарешті Швейк визнав за потрібне похвалити військовий порядок у теперішній війні.

— Ти, видно, маєш якогось молодого дідуся, — сказав він чемно, коли приїхали до Рабу. — Твій дідусь пам’ятає лише війну в 66-му році, а ось дідусь мого знайомого, на прізвище Роновський, служив в Італії ще за панщини. Відслужив там 12 років і повернувся додому капралом. Але жодної роботи для нього не знайшлося, то його, цього дідуся, взяв його ж таки батько до себе на службу. І трапилося так, що поїхали вони на панщину викорчовувати пні, а один такий пень, як нам оповідав той дідусь, що служив у свого татуня, був такий здоровенний, що не можна було його й з місця зрушити. От дід і каже: «Залишім цю потвору тут, якого біса надриватися». А лісник почув це, давай кричати та ціпком розмахувати, мовляв, викорчувати пень і баста! Дідусь Роновського тільки і сказав йому: «Ти, смаркачу, я старий відставний вояка». За тиждень він дістав повістку і мусив знову відправитися до Італії на військову службу. Пробув дідусь там ще десять років, а додому писав, що він того лісника, коли повернеться, бацне по голові сокирою. Але, на щастя, той лісник раніше задер ноги.

Несподівано в дверях вагона з’явився надпоручник Лукаш.

— Швейку, ідіть-но сюди, — сказав він. — Облиште ці ідіотські патякання, а краще ходіть, поясните мені одну справу.