Пантелеймон Куліш - Чорна рада

Ввійшла в світлицю червона, як калина. - От, Орисю, тобі жених! Чи люб він тобі, чи, може, підождеш кращого? Хоть би тобі слово промовила, хоть би тобі очима зглянула. Стоїть, сердешненька,

і головку схилила. Бачить панотець, що не дождеться од неї одвіту,- бо де ж таки, щоб дівчина сказала, що в її на мислі. Очиці хіба скажуть, а сама ні. Пораховав се панотець да й каже: - Де вже такий козак да люб не буде! Обніміться ж да поцілуйтесь, да й боже вас благослови! Обняв козак Орисю, поцілував у тії губоньки, що наче з самого меду зліплені і вклонились обоє низько, до самого долу, панотцеві. Чи багато ж наїхало дружини на весілля, чи бучно одбули гостей, чи довго гуляли

- се вже не наше діло розказувати. Бачив я Орисю саме перед весіллєм; хороша була, як квіточка. Бачив я знов її через рік у Миргороді - ще стала краща замужем, і дитина в неї, як божа зірочка.

Вже я не раз думав собі, на неї дивлячись: «Се божа слава, а не молодиця! Що, якби хто дотепний змальовав її так, як вона єсть, із маленькою дитинкою на руках! Що б то- за картина була!» Писано 1844, сентября 7, у Ходоркові, в Свідзінського, прочитавши тесту пісню

«Одіссеї».

ГОРДОВИТА ПАРА (Бабусине оповідання) Снігом віконечко наше забило… Завірюха… Як то нашим тепер серед шляху?

Ростіть скорійш, хлоп'ята, на підмогу татусеві. І матері нема щось довго з річки. Ростіть, ростіть, дівчаточка! Добре сидіти в теплому запічку за старими головами… А як я осталась на світі малою сиротиною - всякої нужди дознала. Яка то, боже мій, давня давнина, а коротенький час дівоцький наче мені вчора змигнувся… Тепер, що ні почую, забуваю, а крізь ті молодощі дивлюсь у давнину, наче крізь воду прозірну. Так, як оце ви обсіли мою куделю,- щоб були здоровенькі,- так було й я зимою граюсь ляльками при своїй бабусі… Дай їй, господи, всі митарства пройти да й не зупинитись! Древня була моя бабуся-покійничка,- ще то з тих старосвітських людей, що шведчину й усякі невпокої козацькі своїми очима бачили. Тоді, діточки, на

Вкраїні велось не по-нашому. Що страшно, то страшно було слухати, а серце линуло голубом у ту старовину ие-впокійну. Козаки були козаками, дітоньки,- одно слово: скрізь пахло волею; земля була розкішна; риби в воді, звіря в гаях - аби охота ловити; і трави були буйніші; здається, й сонце сіяло краще на святому небові,- далебі, дітки! Тим-то й бабуся-покійничка було каже: «Не став, не стає, моя дитино, таких дівчат і козаків на Вкраїні, як за мого були дівування». II Найчастіш було споминає про Марусю Ковбанівну, що такої краси, каже, і світ настав - не бувало. Я, каже, була ще підлітком, то мені її коло церкви показували здалеку. До неї й приступити, каже, було страшно: така велична.

Кунтуш на їй - самі златоглави, коралі на їй - усі в дукачах. Давнього була роду козацького Маруся Ковбанівна,- то ніхто не вбереться краще ії між люде. І козаки-молодики її жахались, не то що. Очима поводить - наче душу з тебе виймає: все б їй розказав, не потаїв би й гріха перед нею. Владична, справді, каже, владична була краса в Ковбанівни. Батько в Ковбаня отаманував у Січі і все море сплавав, поринаючи на дно за дорогими тими дукатами й коралями,- так-то люде було славлять. А то ще було кажуть, що він по той бік Дніпра у Польщі якимись козаками орудував та й у нашу сторону якось прибився. Неприступний був чоловік старий Ковбаня,- і жінка од його нічого не довідалась, хто він і що він, і звідкіля він, і як він. III Така ж і дочка в його викохалась. Старий спочив уже на цвинтарі, молодою дівчиною покинув свою Марусю. Молоде ж було, а горде й потайне, крий боже! Було й на улицю між дівчат не вийде, тільки хіба коло криниці, як зустріне котору, трошки постоїть, словом ласкавим перекинеться. І в будень було дукачі носить; стане против сонця - королівна, та й годі! Вже й дівчата було кажуть, що в неї й вода з відер наче срібло ллється. А козаки ж тоді були не наших парубків - войовники, хоробрі молодці, а боялись до неї залицятись. Така була та Маруся Ковбанівна. Скине оком иаче до тебе заговорить, а заговорить

- наче заграє. Який би то і козак був, щоб до неї з жартами, з прикладками!

Такого не було й на всій Гетьманщині, здавалось. Отак було розказує мені бабуся. Як ось, каже, пішла чутка поміж дівчатами, їло любиться Маруся з Прохором Осауленком, та й любиться певне: і в вишневім садку

їх бачили проти місяця, і старосвітську скиндячку Марусину пізнали в Прохора в ковнірі. Любиться. А Прохор Осауленко був козак не з величних; щира душа, себе на сміх не подасть, та й годі. Були козаки на селі против його - що волохаті туркоти против голуба. Отже порай, укажи дівоцькому серцю! Покохала Марусї